Валентин Кудрицький - Планета Х

О, не вірте ви ніколи,

Хто говорить, що любов

Не потрібна вже старому,

Бо холодна в нього кров.

Та скажу вам по секрету,

Що чим більше я живу,

І чим більш старіє тіло,

Тим я більше всіх люблю.

7.11.1988 р.

Я БУДУ ВІЧНО, ЛЮДИ, З ВАМИ

Я знаю те, коли помру,

До мене прийде дощик з моря,

Який, щоб виразити біль,

Проллє слізьми своє все горе.

Будуть у траурі стоять

Сумні ялинки наді мною,

Немов почесні вартові

З своєю тугою й журбою.

Поникнуть горді ясени

І будуть плакать наді мною,

Бо й їм набридли ті пани,

Що вже від них нема відбою.

А зараз годі голосить,

І ще гаї шепочуть з полем,

Пора губителів гонить,

Що над чужим сміються болем.

О, Сонце, Небо, о, Земля!

О, дайте ще на вас я гляну!

На ці замучені поля, –

Де я проріс, і де останусь.

Я не Платон, і не Гомер,

А вас оплакую, сучасні,

І хоч я для панів помер,

Та не помру я для нащадків.

Я не оплакую себе,

Я все робив, щоб квітли квіти,

Щоб було небо голубе,

І був завжди веселий Вітер.

26.10.1988 р.

ТИ І СОНЦЕ

Лице, як Сонце – ясне-ясне,

Але різниця лише в тім,

Що Сонце нам тепло дарує,

Ну, а Любов – ще й щастя всім.

Бо Сонце гріє, то не гріє,

Ну, а Любов то як женьшень,

Так що, приходь моя ти мріє,

Як хочеш щастя кожен день.

20.11.1988 р.

КОЖНОМУ СВОЄ

Очі хвалились прилюдно,

Дивлячись косо на всіх,

Ми, мов вікно в кожну душу,

А ви, хто Вухаті, хто Ніс?

Сірку розводите й лише,

А Ніс, хоч масти трактори,

Що вже, як сказати відверто,

То соромно поруч іти.

А Рот, ви погляньте на нього,

Хіба це, пробачте, не гра?

І скільки б ви в нього не пхали,

А він, ніби чорна діра.

Довго б ті Очі сміялись,

Та Вуха піднялись в цей час:

– Не вам би отак хизуватись,

Бо щоб ви робили без нас?

Ми чуєм Чайковського, Баха,

Як в лузі шумлять явори,

Ми чуєм, як оха Домаха,

Варто з коханцем прийти.

Ми чуєм, як річка хлюпоче,

Ми чуємо шепіт гаїв,

Ми чуєм, як поле шепоче,

І спів у гаях солов’їв.

Нарешті, і Ніс обізвався:

– Ой-ой, які важні ви всі!

А хто б з вас про запахи знав би?

Якби чоловік не мав Ніс.

Не знали б, як пахне фломастер,

Як гілочки пахнуть дібров?

Як пахнуть конвалії, айстри,

Й, нарешті, як пахне любов?

І всім закричав: – Вгомоніться!

І теж посміхнувся з вікна:

– А хто б, скажіть, зміг би варення

Вночі відрізнить від лайна?

9.11.1968 р.

ГРУДОНЬКИ

За грудоньки, що у Наташки

І я б пішов у рукопашний.

15.12.1988 р.

УСЕ, ЩО МАВ

Я вже нічого вам не дам,

І вже, мабуть, не дам нікому,

Бо все, що мав – пороздавав,

Коли збирався йти – додому.

Собі ж на пам’ять про ті дні

Залишив тиск й серцеві болі,

Які нагадують мені

Про дні, прожиті у неволі.

12.12.1988 р.

ВСІ СПІШАТЬ

Всі спішать міністром бути,

Зіркою, шахинею,

Головою, президентом

Та ніхто – Людиною.

12.12.1988 р.

Я ЗНАЮ

Усі жінки хочуть кохать,

Будь кароокі ті, чи сині,

Отож, чи можу помирать,

Як в них ще повні меду скрині?

25.10.1988 р.

Я ЛЮБЛЮ РОЗУМНИХ І РІШУЧИХ

Я люблю розумних і рішучих,

Бо життя не слід, що від м’яча,

І хоч нас дуби ще й досі мучать,

Та колись і їх пройде пора.

Тому не треба нас дурити,

І нас воронами лякать,

І той, хто хоче довго жити,

Це не повинен забувать.

8.6.1988 р.

«БІДНЯЧОК» І СТАРИЙ

Їде в «Волзі» по дорозі «біднячок»,

А тут човгає старенький ледве-ледве мужичок.

І прохає той прохожий «біднячка»:

Підвези мене хоч трішки до містка.

Сам один падлюка їде, бруд летить,

Ну чому б ото старому транспорт свій не зупинить?

Та, нарешті, той, що їхав, раптом став:

– Вас таких, як сміття в полі,– чоловікові сказав.

Але тут же й «подобрішав» «біднячок»:

Як побачив, що тягне той п’ятачок.

12.8.1988 р.

КОЛИ БУЛИ МИ МОЛОДИМИ

Коли були ми молодими,

То з ким хотіли, з тим й ходили.

Своїх не мали ми жінок,

Зате хватало всім дівок.

І ними ми користувались,

Поки своїми обживались.

Отак воно в житті бувало,

І, головне, що всім хватало,

Аби лише у нас – стояло.

30.8.1988 р.

СЛОВО, ЯК КВІТКА

У віршах тих, що написав,

Я всіх жінок туди зібрав,

А щоб жінок в них не було,

То хто б читав таке дермо?

30.8.1988 р.

ГНИЛИЙ КАПІТАЛІЗМ

Кругом – гнилий капіталізм,