«Іринко, насправді це все дуже важливо…»
Іринко, насправді це все дуже важливо,
Мені все це чимось нагадує сальто —
Ти маєш рухи дорослої жінки
І губи з присмаком асфальту.
І це, ніби плата за колишні огріхи,
Коли, розпорошуючи за словом слово,
Дівчинка лущить волоські горіхи
І дівчинці, певно, з цього кайфово.
Проте є шлях — півдоби на Захід
Потяг мчатиме швидко й прудко,
Де на Дніпрі жовтаві хінці
Виловлюють рибу довгими вудками.
І заманюючи їх під в'язку поверхню,
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
Наповнюючи собою нічну акустику,
Русинки-русалки співають блюзи…
…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,
В півдоби різниця між нами.
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
Перший сніг під твоїми ногами.
«Диск вечірнього сонця блазнювато навис…»
Диск вечірнього сонця блазнювато навис
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,
Слобідських поселенців запилений віз
Підповзає під небо без валіз і без віз
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері.
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
Темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві,
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
Сторожкі амазонки сухої землі
П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
Отже, все як було, всюди сталість часів,
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
Заплювали автобус діти синіх степів,
А на хвилях чадної гарячої течії
Зависає надірваний блюзовий спів.
Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
В рурі степу зникає травнева вода,
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
Все прямує вперед, і автобус згори,
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
Його нутрощі повняться спинами риб,
Бруд луски і кісток уповільнений скрип —
Це і є громадяни — покірні й безкровні.
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —
Ця країна загиджена ними по вінця,
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
Я прямую німим лабіринтом степів,
А навколо доконує хвора провінція.
1993
З травневих верлібрів, дощів і полюцій
ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій,
поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи,
бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
унеможливлює спробу втечі.
Це, певно, посіяна в нас ущербність —
потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава.
Бо, розумієш, ці зіпсовані крани
не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
ти сонно читаєш нічну молитву:
Зійди, освято, на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком…
Мої долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.
1994
Юрій Андрухович
Станси для Сергія
Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович та Сергій Жадан на презентації «Української Поетичної Антології». Львів, 2013
Як сварливий сімдесятирічний письменник, я ношу в пам’яті цілу купу — перепрошую, Слобожанщино! — цілу хуру непотрібних речей. За сім десятків літ усього цього назбиралося більше ніж достатньо. Найгірше, що нічого з цього неможливо позбутися за допомогою моєї улюбленої команди «delete» — ані з півкулі С, ані з D ніщо нікуди не зникає. Хіба що тільки заплутується і втрачає сенс, або, скажімо по-письменницьки, композиційну стрункість. Таким чином простір моєї голови — пам’яті — душі — свідомості, усі мої Я і всі мої Воно являють собою велетенський запущений смітник. На таких смітниках допитливі юннати знаходять трупики кошенят і людські кінцівки невідомого походження.
Пам’ять — усе, що тобі залишається після того, як мине шістдесят чотири. Тому я пам’ятаю.
Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми ґвалтували покоївок і священиків, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги.
Читать дальше