Сергій Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

Стрімко, мов подих на рівні грудей,
вранішні стигми, планети і числа —
плинне знання, що повільно веде
вглиб, потаємна коштовна Вітчизна
нашого співу, що тане, і де
місця не стане сказати: «Пречиста,
зглянься на зимні душі й тіла».
Камінь холонув, вітри зачастили.
В темний пісок поступово стекла
перша роса. Нам не завжди щастило.
Поміж заводи й військові частини
швидко відходять рештки тепла.

3
Зрідка гортаєш чернетки, в яких
тісно й строкато — сходи, вітальні,
двері будівель, бруківки в’язких
вулиць. Помірно-континентальний
клімат країни. Солодка ментальність
перших поселень. Світлі мазки

прудко заповнюють грубе сукно
рештками фарби. Густа поволока
зсохлась під сонцем. Губиться дно.
В мокрому просторі виснуть волокна
осені. Післяобідня волога.
Так і рости, відчинивши вікно,

дбаючи спадок — залишки вір,
зжовкле письмо — цю данину свободі,
з тим, щоб колись, наче сік у траві,
вперше відчути на самому споді
горла той протяг — чорний, Господній,
з котрого, власне, і родиться вірш.

Все, що миналось, і все, що всотав, —
мапи держав, ворожіння на слові,
стоси листів, повітові міста,
зібраний епос, важка промисловість,
вся анатомія, чесність і совість,
вся переповненість, вся висота.

4
Падає сніг. Засинає лоза.
Тонко ступивши на трави і ріки,
Бог роздивляється, як зіслиза
в урвище степу обрис шуліки.
З Божого ока, зім’явши повіки,
— здібний пластун — виповзає сльоза.

Вранці, без розпізнавальних ознак,
з голих дерев оббиваючи іній,
падає янгол — літун-одинак,
рушить химерну довершеність ліній,
з чим і вмирає, лишивши, однак,
срібний тривожний дюралюміній.

Сонце прямує попри дахи.
Збірники прози, ранкові моління.
Ми зберегли, наче кисень — птахи,
присмак причетності до покоління,
котрий хвилює, мов перше гоління
шкіру. Надходять волхви й пастухи,

щоб розумітись на цій глибині.
Втіха — доволі поважний набуток
в нашому віці. Падає сніг.
Падає сніг. Все віджито й забуто.
Непереможно, легко, розкуто,
на ліхтарі, на міста, на вогні.

Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя
кінчають від тиску своєї любові.

Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії —
нові сторінки у загальному спротиві,
почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки,
місити цей суглинок,
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.
В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць
над моєю аптечкою.

Так відступало твоє дитинство —
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи — пенал, олівчик.
Все ще попереду — перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю —
так починалася контркультура.

З теплими гільзами «Біломору»,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! —
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.