Сергій Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени —
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу,
перш ніж запасти по той бік повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує…

За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету —
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти,
він умовив її залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу,
кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті
гвинтами старих пароплавів у південних штатах,
нафаршовані сережками і британськими панківськими
шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах,
чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять:

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу
стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого
холодного океану, ніби показують,
вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах
над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите
повітря, доки під нігтями запікається кофеїн,
винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені
спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети,
до найближчої схованки, до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.

Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж?
Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш
сказати їм наперед — ще два-три роки золотого
підліткового завмирання в серпневій траві,
розтрачування монет на різну
отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,
де знаходилась ніжність.

Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини,
я не зможу ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.

Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,
можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре,
а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде
з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його
комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме
слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?

Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,
знищать, як — знищать? ось так — візьмуть
і знищать, і що потім? потім? потім нічого:
я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,
там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я?
а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу
яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво,
сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?
про що? не знаю про що,
про що-небудь, яка різниця — про що?

Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що,
я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі
як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?
ще якби твій номер залишили, я б телефонував,
а так — що лишається?

Я знаю, чому у нас все так сталось —
надто сильна залежність від словників,
від лексем і усіх цих дифтонгів,
що розвалюються на язиці,
нічим не виправдана довіра до них,
моя мова, я знаю, мій словник,
друкований на світлому гіркому папері,
читаний мною в барах і вагонах,
куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,
ще в 90-х, коли я тебе не знав,
я помру патріотом, навіть якщо
ти назавжди покинеш цю країну,
я спробую телефонувати на твій номер,
навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,
я гортатиму свій йобаний словник, навіть
якщо в ньому не залишиться жодного
невикористаного слова.