Сергій Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

І ось ми разом вибирались із бундесу,
з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше —
консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись,
витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді —
не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник,
хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю,
що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
троє берлінських знайомих,
котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини
і говорили — тихо, говорили один до одного:
тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.

— Що такий смурний, братішка, —
запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, —
що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?
Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ — бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами
не перекажеш,
але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,
не муч свою душу картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.

з того боку життя,
з того боку державної митниці,
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.

Я помру від застуди. Наш лазарет
перебазують кудись на південь.
І фронт котитиметься вперед,
і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
між свіжого шрифту воєнних звісток,
мов цукор, спакований на свята
руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
і тільки сестра із темного мороку
подивиться холодно за вікно,
знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,
я скажу: «Знаєш, сестричко,
все одно нікому, крім нас, не болить
від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
і чого між нами, сестричко, немає,
не має імен і не має назв,
взагалі нічого немає.

Просто, збиваючись у цьому диму,
серце, з яким я живу роками,
не зупинилось лише тому,
що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
душі, зіпсовані марафетом,
до палати зайде червоний хрест
на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
про щось говоритиме не до речі,
і густо лежатиме окопний пил
на сірому президентському френчі.

Коли ж виходячи, ніби зі сну,
й дивлячись в небо — тепле й зелене,
перш ніж знову піти на свою війну
він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —
«Невже той самий?» — спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
ствердно кивне головою.

Коли-небудь я посміюся з усього цього —
о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,
життя змінюється, ми
змінюємось разом із ним,
залізні пластини в ключицях спаюють
намертво кості, ось так
живуть справжні поети,
обростаючи побутом, ніби жиром,
ось так поети
лягають під блядську поезію,
продаються їй, ось так
із нормальних чоловіків
роблять поетів.