Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Подаруй мені ніч, наче замок: бійниці і круки,
І недоспані крики, зухвало відбиті від стін.
Ти для мене — як обрій. Надсадно вигадую руки,
Щоби ними тримав, наче світ, нерухомість колін.
Я існую в тобі: нас сотворено, день пережито.
Подаруй мені сон, щоб не дихала в ніч крадькома.
Я не жінка, а жилка: тремчу, щоби глибше любити,
І з-під криги в мені проступає найглибша пітьма.

Жорстокість неминучого, немов
Блукання в залах замків спорожнілих…
Ця дивна осінь, як остання з мов,
Поставить підпис на дорогах білих…
Ген гобелени і чарівники…
Душа тонка, як жилка мармурова.
А отже, ми її мандрівники —
І олені, впольовані на ловах.

Запанували чорні кольори,
Мов олені з грудневого полону.
А сонця звір, що дивиться згори,
Пильнує оком їх життя і гону.
Останні миті щедрого тепла.
В багрянім листі затерпають квіти.
Неначе вітер, я тебе змогла —
Усеприйняти і не зупинити.

Яполюю на ранок, коли ж він нарешті настане,
Бо тремтить його світло, занурене в інші світи,
Йду за сонцем, а сонце сьогодні крихке і багряне,
Наче кров самурая, що хоче від пана піти…
Надто чисто у небі, і трохи занадто прозоро.
Комарина дорога у нутрощі нетрів веде.
Три листки за вікном, наче риби, здіймаються вгору,
Де у вирі утоплене місяця око бліде.

Твої очі змінюють колір, як ніч над морем.
Місяць на полюванні сильний і недосвідчений.
Простір в місцях потовщення — точка опори
Твого такого виваженого майже освідчення.
То деінде піски, чагарі, буреломи і плавні.
Хтось захоче тут зрізати шлях свій — і зріже навіки.
Знаєш, я навіть вірю: твоє освідчення майже справжнє,
Як рана навмисно роз'ятрена в підтоптаного каліки.
Есеї одного вечора — дай, Боже, вина і мудрості.
Ми тільки слова залишимо в кімнаті отій порожній.
Забальзамовані нутрощі з часів золотої юності
На зрізаній тій дорозі — навіки вже подорожні.

Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне.
Ніхто не таємний, проталина висне між нами.
Приходжу до тебе стрімкими своїми шляхами.
Невже ти колись не впізнаєш сумного мене?
Кохаю тебе. Не торкайся до мене вночі:
Не сонце, а сон, я ж уранці очей не розплющу.
Як камінь з горіха, із сонця я вилущу душу,
Стоятиме боса й нага при єдиній свічі…
Так каються зречено, маючи Бога навпроти.
Я тихо-тривкий, я повинен себе побороти.
Навчи мене, Боже, померти, не зрікшись, навчи!

Ясомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу,
Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа.
Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу,
Німо ввіривши душу долоням, вона золота —
Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати.
Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз.
Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти,
Я осінній листок, що над прірвою вітру завис.
То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу.
Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе…
Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу:
Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все.

Гіацинт попід місяцем — герцог величний.
Пауза в менуеті трішечки затяглася.
Пластика карколомна, тіло його обтічне,
Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях.
А коханка його в кабареті співає соло,
Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі.
З герцогом наодинці лишається майже гола —
Та герцог її ні взяти, ні забути не може.
Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна:
Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі.
Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна.
Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже.
Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі —
Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.

Люблю тебе, людино із безодні,
Люблю тебе, людино, бо люблю…
Усе, що нами сказано сьогодні,
Крихке, як тіні в зламах кришталю.
Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе
Занадто вічна й майже не твоя.
Оголена коханням, просто неба
Натужно жінка згадує ім'я.
Бо як збагнеш, бо як повіриш дому
Мого знання, де я — хіба що шпак?
Я переможу все, і навіть втому
З проваллями означень і ознак.