Юлія Коляда - Максим Рильський

«…письма й читання першим учив мене батько, – і дивина у нас за тих часів – українською мовою», – через багато літ він згадає про це й у відомому автобіографічному нарисі.

Тадей Розеславович часто читав дітям уголос твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, А. Міцкевича. І чи не тоді вже заронив він у серце малого Максима зерна любові і до книги, і до творінь цих геніїв слов’янства, які стануть його супутниками на все життя.

Початкові лекції писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони українською мовою й по українських книжках. «І до недавнього часу в родині зберігся примірник Грінченкової переробки «Робінзона», що її Максим Рильський читав зі своїм батьком», – це уривок з автобіографії поета, писаної 1924 року.

«Пахощі сіна взимку… І пригадується: вечір перед Різдвом, кутя, Свят-вечір. На Свят-вечір, чи то кутю, ніхто – принаймні у нас на Київщині – не ходив, насупереч Гоголеві, в гості. Це було свято родини. Мороз, рясні зорі, сніпок невмолоченого збіжжя на покутті, горщик з узваром і кутя перед ним на сіні. Чарівне язичество, якому ніхто не вірить, а яке підносить душу на хвилях урочистого спокою… – і вечеря: пісний борщ, риба – солона, смажена на олії, вареники з капустою, чомусь доконче пиріжки з сливами, кутя з маком, узвар із сушені. Саксаганський чи Садовський – не пам’ятаю, хто з них – розповідав, що під Різдво з’їздилася до їхнього батька вся сім’я, де хто б не був, сідали до столу.

– Ну, дітки, чи видно мене з-за пирогів? – питав щороку Карпо Адамович.

– Не видно, тату!

– Ну, дай же Боже, щоб і на той рік не було вид но, – казав хазяїн і благословляв трапезу», – згадував згодом Максим Тадейович.

Саме в батьківській оселі Максим був зачарований «граціозною ласкавістю та елегантною простотою Миколи Лисенка», «вперше побачив свідомим, хоча ще й дитячим оком славного «возлюбленика муз і грацій», – і, звісно, поділяв зі старшими, сам ще гаразд не знаючи, що й до чого, захоплення його особою». Про один з таких приїздів до Романівки оповідає у спогадах про композитора його син Остап: «У пахучому квітнику, серед пишних троянд, ніжних чорнобривців – невеликий чепурний будиночок, що немов приліпився до старого лісу. Столітні дуби, мов велетні-вартові, стоять близько будинку. А ось і господар, Тадей Розеславович, високий, худорлявий, з густою борідкою і бакенбардами на привітному обличчі, аж світиться, що побачив батька.

– Нарешті заїхали до мене, старий друже. Радий вітати вас у своїй господі. А що Остапа взяли з собою – то добре, мої орли не дадуть йому скучати.

З неприхованою гордістю знайомив нас Тадей Розеславович зі своїми «орлами»:

– Найстарший – Іван – то моя права рука в господарстві. Знає і любить землю. Богдан – той у піснях кохається. Чи яке весілля на селі, чи просто парубки збираються, там і шукай його. А оце, – показав Тадей Розеславович на малого хлопчика, такого ж худорлявого, як і батько, що так і блискав на нас своїми чорними оченятами, – найменше моє хлоп’я – Максим. Мале, та, як кажуть, бідове. Занадто розумне на свої малі роки, та й шибеник, яких мало.

…Незабутні дні провели ми у Рильських. Яка це була проста, трудова та дружня сім’я. Я не пам’ятаю, щоб десь ми відчували себе так добре, так невимушено».

Як то й ведеться в родині, мати, Меланія Федорівна, особливо ніжно ставилась до найменшого сина. Розчулившись, бувало, говорила: «Мій Максим буде великою людиною».

Крім батьківської та материнської любові, дитинство Максима було сповите ласкою братерської турботи. Під опікою старших братів, дбайливих і добро зичливих, і зростав найменший. На одному з сімейних фото бачимо п’ятирічного Максима у родинному колі, разом з вісімнадцятирічним Богданом, гімназистом, і двадцятирічним Іваном чи, як звали його домашні, Ясем, студентом. Хлопчик лагідно прихилився до найстаршого брата, який ніжно його при тримує, ще не відаючи, що саме йому невдовзі доведеться бути Максимові за батька, піклуватися про нього і продовжити те незамінне чоловіче начало у вихованні, без якого важко гартувати характер і плекати в собі цілеспрямованість і наполегливість у досягненні мети. На фото бачимо їх з ясними замріяними поглядами, з привабливою зо внішністю і властивою юності безжурністю.

«Красень з тонкими рисами обличчя, схожий на легендарних запорожців, Хвеська Андибера чи когось іншого, як малювали їх кращі художники мого народу», – писав Терень Масенко про портрет Івана Рильського. «Характер мав Іван – мов скойка та перлова, що розкривається лише вряди-годи», – згодом напише Максим про спокійну, врівноважену вдачу брата, мовчазного, зосередженого, що мав добру пам’ять «на речі й імена і спогади беріг, немов дрібний овоч». Саме з його спогадів Максим довідався чимало про батька і його друзів, про їхні мандри селами України ще за студентських літ, про захоплення народною піснею, різні пригоди… «Чимало тих речей Іван розповідав, як човен запливав між довголисті трави», – ці оповіді Максим слухав найчастіше на лоні природи, над плесом романівського ставка, бо змалку призвичаївся разом з братами до риболовлі, і «здавалось – цілий світ у водах між купав тремтів і майорів, одбившися яскраво, і всьому дивувавсь у простоті малюк, переливаючи у барви кожен звук».