Юлія Коляда - Максим Рильський

Братові Іванові присвячено «Рибальське посланіє», в якому, крім замилованих описів природи, згадується і спільна плавба «по озері розмов», і прості книжкові по лиці з поетами «знаними і незнаними» та Аксаковим, Черкасовим і Сибільовим, близькими всім рибалкам.

«Весною ми їздили в поле візком однокінним старим», – це з іншого вірша, з посвятою «Іванові Рильському». «Ми їхали мовчки з тобою, для щастя не знаючи слів», – оживають утішні хвилини дитинства, та невловна й неповторна мить, коли і зелені вруна, і сріблясті води, і голос щиглика сповнюють усе єство всеохопним відчуттям радості й нескінченності земного буття. Братові звіряв Максим найпотаємніші свої думки і мрії, мужнів і набирався сил, постійно відчуваючи його плече.

Старший брат Івана навчив молодшого польської мови, перейнявши її від батька Тадея.

Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету, але служити не став, лишився з матір’ю вести скромне господарство, присвятив себе хліборобству. Пізніше, разом із Максимом, учителював у Романівці й працював у сусідньому селі Кошляки, де завідував господарством Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, згодом перебрався до Києва на посаду діловода школи і завідувача бібліотеки. Родина ж, дружина і п’ятеро дітей, тим часом мешкали в Романівці. Відтоді зберігся лист Івана Тадейовича до родини, з якого він постає ніжним і турботливим батьком. У цьому ж листі – згадка про можливу роботу над сільськогосподарським словником. З другої половини 1920-х рр. М. Рильський прилучив старшого брата до перекладацької роботи – з англійської, французької, польської мов. Так, у перекладах І. Рильського видано роман К. Ане «Кінець однієї епохи» (редакція М. Рильського), повість Владислава Оркана «Костка Наперський». Та найбільше перекладав він Ґі де Мопассана. Шостий том його творів («Книгоспілка», 1929) – це оповідання, перекладені братами Рильськими – Іваном та Максимом. І в сучасних виданнях Мопассана знаходимо переклади І. Рильського, які відзначаються точністю й ліризмом, вдало передають психологічний стан героїв французького класика. З раптовою смертю І. Рильського наша культура втратила талановитого перекладача, творчі можливості якого тільки почали розкриватися.

Середульший із братів Богдан, скінчивши Київський університет, через хворобу, що дочасно звела його в могилу, не зміг виявити повністю свій талант. А він вельми кохався в пісні, мав чудовий голос. Про спів брата Богдана поет Максим Рильський скаже: «І звуки линуть вдаль, як птиці довгокрилі, що понад водами в вечірню каламуть летять, прощаючись, і квилять, і зовуть…» Богдан був мрійливої, поетичної вдачі, але його планам про далекі подорожі та сцену не судилося збутися. Він мав загострене відчуття справедливості: так, під час погромів 1905 р. кинувся на озвірілого чорносотенця, що збиткувався над беззахисною жінкою. Крім музичних здібностей, Богдан мав поетичний хист. Він також пробував свої сили на літературній ниві: 1930 р. в його перекладі вийшов роман Олександра Гріна «Скарби африканських гір».

Дитячі літа Максима проходили не тільки у колі родини, а й у товаристві «виключно селянських дітей» села Романівка.

«Село Романівка розташоване над річкою Унавою, що утворює кілька ставків. З величезним романівським ставом зв’язані наймиліші мої дитячі й юнацькі спомини: тут я проводив цілі дні з єдиними товаришами моїх дитячих літ – селянськими хлопчиками, – тут був посвячений моїми братами, а також великим їхнім приятелем романівським селянином Денисом Каленюком у мистецтво вудіння риби і полювання з рушницею, що й донині дає мені чудові години відпочинку, тут приглядався до таких милих, «тургенівських» людей, як цей же самий Денис, безсумнівний поет за натурою, завзятий співак, людина, здатна цілими годинами безмовно насолоджуватися запахом водяних трав і квітів, як швець, мисливець, рибалка, музикант і неспинний фантаст Родіон Очкур, тут навчив ся любити нашу тиху, нашу світлу природу. Все ж ці ідилії не закривали від мене того, чим було тодішнє село, і страшенна бідність хоча б того ж Родіона Васильовича, в якого я часто бував у гостях, вид напіврозваленої хати мого друга Яська Ольшевського і напівголих його братиків і сестричок не могли не викликати в мені зовсім інших, далеко не ідилічних думок і почуттів, яким розвинутися дано було пізніше», – писав згодом в автобіографії 1940 р. поет Максим Рильський.