Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Не знаю, чи заробив наш високочолий поет, філософ і богослов «вічну славу на небі», та на землі його слава з бігом часу згасла. Він канув у Лету разом із цілою літературою бароко. Здається, одним-єдиним із Галятовського, що залишилось у пам’яті нащадків, були слова з «Ключа розуміння»: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Особливо популярними вони стали через дві з половиною сотні років, за часів Української революції початку минулого століття. Ось хоча би знаменита «Історія українського письменства» Сергія Єфремова — цього, за словами Володимира Коряка, «національного університету в себе вдома», людини, під чиїм впливом сформувалося ціле покоління української інтелігенції. У передньому слові до четвертого видання «Історії…», написаному 7 березня 1923 року в Києві, Єфремов каже: обставини склалися так, що цю книжку довелося видавати в Німеччині й у неї закралося чимало помилок. А далі цитує Галятовського: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Трохи згодом, 1924 року, ці ж таки слова Йоаникія Галятовського зринають і на початку виданої в Києві невеличкої книжки Володимира Білого «Григорій Сковорода. Життя й наука». І цитування Галятовського аж ніяк не було тоді проявом інтересу до літератури бароко. Це лише перегук між часами, коли людській душі надто важко знайти рівновагу: «назовні — бої, страхіття — всередині».

Не буде тієї жаданої рівноваги й тоді, коли до нас, нарешті, прийде мода на літературу бароко, бо це станеться на початку 1940-их. Піонерська праця глибокого філософа й «універсального славіста» Дмитра Чижевського «Український літературний барок» з’явиться друком у Празі трьома окремими частинами в 1941—1944 роках, коли довкола шаленітиме світова війна. У першій частині цих блискучих нарисів помилок не дуже рясно, у другій — так само, а от у третій, яка побачила світ 1944 року, всього за кілька місяців до того, як у «злату Прагу» вступили танкові колони 1-го Українського фронту, помилок сила-силенна…

Відтоді минуло шістдесят років. Харків, осінь 2004-го. Помаранчева революція. Майдан Свободи вирує під різними прапорами: десь там у наметовому містечку і мій син, і мої найкращі студенти. А мені самому, як завжди, за роботою світу білого не видно. Я приношу до видавництва верстку книжки Чижевського «Філософія Г. С. Сковороди». Це одна з моїх улюблених книжок. Саме під її вирішальним впливом я й почав іще на початку 1980-их працювати в україністиці. Та що там я! Євген Маланюк колись казав, що без цієї книжки він узагалі не може уявити духовного життя його покоління… До того мені доводилося видавати багато різних книг: і своїх власних, і чужих. Але то була одна з тих кількох, які я видавав за кошти моєї сонячної парламентсько-президентської республіки. П’ять тисяч накладу! Як на тодішні українські реалії, — просто бестселер. Розмовляю з редакторкою про правку, а з-за вікна долинає галас юрби на майдані Свободи. Наче й далеченько до того майдану, а галас чути нівроку. І раптом ця красива літня жінка якось сумовито дивиться у вікно й наче сама до себе каже: «Ох, і буде ж нам за цю книжку, як оті прийдуть до влади…» Потому змовкає і переводить на мене по-дитячому розгублений погляд — так несподівано й так мило, що я мимоволі всміхаюся. «Нічо’, — кажу. — І не таке було, та в коноплях пересиділи». Народна мудрість — велика сила. Обличчя жінки ясніє, вона посміхається мені у відповідь, і ми продовжуємо роботу…

Ідуть роки, минають століття — а у нас, властиво, мало що міняється. Ті самі помилки, та сама література для хатнього вжитку, той самий брак вільної думки… Пам’ятаєте, як свого часу Іван Мірчук пробував зрозуміти, чому це в Україні, ну хоч ти вбий, ніяк не може по-людському прижитися філософія? «Лише в часи забезпеченого державного життя, — писав він у своїй «Історії української культури», — і при кращих і догідніших умовах, лише коли принаймні деякі суспільні кола можуть віддатися солодкому ледачінню — dolce far niente, щоб з вищої точки погляду роздумувати над вічними життєвими загадками, аж тоді постає догідний момент для розвитку філософічного думання». Не знаю, що воно за звір — оте «забезпечене державне життя», проте напевно знаю одне: у нас і досі нема не те що «суспільних кіл», а навіть дрібочки поетів і філософів, котрі могли би дозволити собі розкіш віддатися «солодкому неробству», а не тратити сили на боротьбу чи то вже «за світле майбутнє», чи «за розбудову держави», чи на звичайне житейське борюкання — дарвінівську борню «за насущник», кажучи словами Панаса Мирного. Хоч, зрештою, все в цьому світі переплетено неймовірно складно. Колись Теодор Адорно у своїй «Негативній діалектиці» стверджував, що поезія в її класичному розумінні померла після Освенцима. Мовляв, після всіх жахіть концентраційних таборів середини XX століття, порівняно з якими Дантове пекло — просто дитяча забавка, вона втрачає будь-який сенс. Аж ніяк. Може, навіть навпаки: поезія годна засвідчити саму можливість неможливого. Іван Світличний казав, що якраз тоді, коли він опинився за ґратами, в ньому неждано-негадано «ожив естет», тобто прокинувся смак до найвибагливіших, найрафінованіших поетичних форм. Якраз там поет і створив свій сонетарій. Щоправда, то були «ґратовані» чи, як сказав би Франко, «тюремні» сонети. Але ж сонети! Чи відав Світличний про те, що в Україні сонет уперше з’явився ще на початку XVII століття — у «Треносі» Мелетія Смотрицького — саме як форма політичної поезії? Хоч бери та й декламуй десь на людному майдані приголомшливі рядки Василя Голобородька: «Тоді пустили його / не по колах Дантового пекла, / а по штреках підземель шахт Воркути — / може, й з нього буде Данте. / Подякуймо усі разом — три, чотири: / Спасибі Миколі І / за те, що ув’язнив Шевченка в казематі, бо там він створив / «Садок вишневий коло хати…»