Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Шевченко — романтик. Він «Геракліт» уже тому, що романтизм не знає сміху. Я би сказав, що романтизм — то створена генієм Шуберта і Шлегеля «Похвала сльозам». Послухайте цю пісню — і ви погодитеся зі мною. Не дуже любив сміх і наш реалізм. Узяти хоча би поезію Бориса Грінченка. «Вірші Грінченка, — казав Василь Сімович, — дуже сумні, дуже похмурі. Він ніколи не сміється, ніколи не жартує». Щось подібне можна бачити й у творах Панаса Мирного, Павла Грабовського, Архипа Тесленка…

Сміх повертається в українську літературу за часів модернізму. Недаремно наш найпопулярніший письменник тієї доби, Володимир Винниченко, так часто міркував про єство сміху. «…Комічне, — каже він, покликаючись на Анрі Бергсона, — є те, що спостерігаєш, не беручи внутрішньої участі. Треба затулити вуха, щоб не чути музики, і танцюючі будуть здаватися смішними». Та й загалом, «воля до сміху» грає в нього надто велику роль. Нехай це буде навіть той Henkershumor, про який писав Агатангел Кримський, — «гумор вішальника перед катом». Що це таке? Спитаймо в Остапа Вишні. Грудень 1933 року. Письменник удруге в житті опиняється за ґратами. І, коли слідчий на допиті сказав, що його, Вишню, звинувачують у підготовці замаху на Постишева, Вишня без тіні усмішки відповів: «А я можу…» Гепеушники весело зареготали. Оце він і є — «гумор вішальника перед катом» — у його українській версії доби великого терору. А потому будуть жахіття Другої світової війни. Й, опинившись у цих безжальних лабетах історії, українська людина починає боронитися від них часом усеосяжною іронією. «Чи маєте ви чуття гумору? — питає один із героїв оповідання Ігоря Костецького «Божественна лжа». — Так, гумору. Гумору, що стоїть над добром і злом, над кров’ю й залізом, понад правдою і брехнею». Не так важливо, що він почув у відповідь. Важливо інше: «чуття гумору», про яке каже Костецький, — дитятко доби соціальних потрясінь.

Мине кілька десятиліть, і, коли радянська імперія почне з гуркотом падати, це «чуття» знову вийде на передній край. Недаремно гаслом нашого «карнавального» постмодерну стає: «Назад до Котляревського!» Зрештою, діапазон сміху пролягає тут від раблезіанських веселощів перелицьованої «Енеїди» до «чорного гумору» абсурдистів. Постмодерн — література «доби іронії». Для мене її символом стала одна колоритна картинка середини «веселих» 1990-их. Не знаю, з якого дива, але тоді в Харкові завели моду транслювати через гучномовці виступи всіляких гумористів і сатириків. Довкола панувало цілковите безладдя, а з репродуктора лунав голос автора-іроніка, котрий час від часу потопав у хвилях безжурного реготу слухачів… Соціальні потрясіння легко-легко перебігають у «карнавал». Майже так само легко, як у «Балконі» Жана Жене, де інсургенти, трощачи все поспіль, сприймають це як веселу клоунаду, радісне свято оновлення, таке собі невичерпне джерело адреналіну. Інша річ, що не за горами той час, коли юрба почне тужити за власноруч зруйнованим старим світом і потихесеньку складати з його уламків «нову реальність», яка мало чим відрізнятиметься від старої. Гадаєте, це в мені промовляє песимізм? Аніскілечки, бо хай там що, а я пам’ятаю слова свого улюбленця Сковороди: «Чого нам буть печальними? Гайда до Віфлеєма!»

Людині, мабуть, на роду написано помилятись. І, коли я малим робив щось не до ладу, а потому переживав, моя бабуся казала: «Ну, чого ти? Кінь на чотирьох, та й то спотикається». Тому я навіть не знаю, чи є на світі хоч одна книжка, в якій не було би помилок. Пам’ятаєте анекдот про те, як ретельні англійці хотіли підготувати й видати енциклопедію без жодної тобі помарочки? Зібрали всіх найкращих редакторів і коректорів, усе не раз, не два виправили-вичитали. Виходить книжка. Помилок і справді нема, зате на обкладинці написано «Енциклопудія». Та часом помилок у книжках так рясно, що починаєш сумніватись у тому, що це наслідок людської здатності помилятися чи недбальства авторів або видавців.

І отут мені на пам’ять приходить одна красива старовинна книжка, видана в Києві 1659 року, — «Ключ розуміння» Йоаникія Галятовського. Власне, не так сама книжка, як уклінне прохання автора до свого читача: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам, які є в цій книзі, бо книга ця робилась такого часу, коли більше тікали й на смерть поглядали, аніж на тую книгу; «тіло наше не мало спочинку ніякого, у всьому бідуючи: назовні — бої, страхіття — всередині». По-моєму, і слова самого автора, і прикінцева цитата з Другого послання апостола Павла до коринтян чудово передають душевне сум’яття письменника часів Української революції середини XVII століття: «назовні — бої, страхіття — всередині». Заколоти, повстання, нашестя, смерть, голод, холод… Словом, доба заліза та крові, доба руїни та помилок. Але, всупереч своєму лихоліттю, Галятовський написав і видав близько двох десятків книжок. Навіщо він це робив, напружуючи всі сили й наражаючи себе на небезпеку? Відповідь проста. «Оцю роботу, і труднощі, і небезпеки, — каже письменник у передмові до трактату 1669 року «Месія правдивий», — я підняв заради того, щоб одержати від Христа… вічну славу на небі…»