Леонід Ушкалов - Що таке українська література

У своїх спогадах Шевельов каже про себе та про ще одного вихованця Харківського університету — Юрія Лавріненка: це історія «двох недоладних, великою мірою змарнованих життів». А потому якось сумовито, на манір Еклезіаста, додає: «Зрештою, кожне людське життя змарноване, але кожне по-своєму. Тільки одні усвідомлюють це, а інші помирають у щасливій певності, що прожили щасливо й плідно». Отака-от література non fiction.

«Товаришу! Чи граєте ви у футбол? — із захватом питав свого читача Юрій Смолич у «Наших тайнах». — В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло… Він гартує людину на все її дальше життя». Колишній лівий інсайд Смолич знав, що каже. І я поділяю його захват, бо колись теж щодуху гасав за м’ячем, щоправда, на правому фланзі й у захисті. Тож коли кілька років тому Сергій Жадан в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: «Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами — бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю», — мою душу сповнила радість. Але як історик літератури я завинив перед футболом, бо ніколи про нього не писав. І от напередодні фіналу «Євро-2012» хочу бодай трохи спокутувати свій гріх. Тож поговорімо про футбол у нашій літературі. Тим паче що ця феєрична гра дає неабиякий простір для письменницької уяви. Хочете побачити, як повнота буття перебігає в образ футбольного м’яча? Будь ласка. Розгорніть томик поезій лівого інсайда (знову лівий інсайд!) Майка Йогансена і прочитайте оці рядки: «Ах життя моє — кругле, як м’яч / Пружне й палюче — як любов! / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов» . А в поезійному циклі Антонича «Бронзові м’язи» цей самий м’яч стає осанною стрімкому руху вперед, осанною людям, цим «бадьорим, бронзовим богам»: «…Понад гуркотливе грище / кулі срібний диск / й має м’яко м’яч. / Ми не знаємо невдач…» Та навіть коли тебе, не знати вже з якого дива, постійно переслідують невдачі, як героя чудесної «Балади про офсайт» Оксани Забужко, енергія футболу не може не чарувати: «Цей форвард був, як бог. Він бив — як бог: / Спітнілі крила рвались крізь футболку! / В підкаті — двоє; обійшов обох! / Ішов — як голіруч ідуть на вовка…» Зрештою, і проста пейзажна замальовка може мати відчутний присмак футболу. Писав же Сергій Жадан у своєму «Ворошиловграді»: «На початку жовтня дні короткі, як кар’єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту»…

Власне, футбол прийшов в Україну на початку минулого століття. І був він не зовсім схожий на той футбол, що ми його знаємо зараз. По-перше, це тепер футбол — «гра мільйонів», а тоді — ні. Тоді для «широких мас» він був не більше, ніж забава, розвага для ледацюг, аби не сказати — шалапутство. Футбол ганьбили та висміювали. Юрій Смолич у своїх спогадах «Я вибираю літературу» згадував, як його батько казав йому, гімназистові середніх класів: «Таке вже здоровило, а м’ячика ганя!» А добропорядні громадяни, котрі проходили повз вигін, на якому грали хлопці, тільки скрушно хитали головами: «Женитися пора, а воно біга з голими коліньми». Це означало: як же ж тобі не сором, як тобі не сором з’являтися на людях у трусах! Воно і справді: вийти на люди у трусах для хлопця було те саме, що для дівчини — сісти на велосипед. Ганьба! Та і які тоді були труси! Не носили тоді трусів. Чоловіки носили білі підштаники, чи то пак кальсони.

Знаєте чому тодішні українські команди бігали по полю переважно у білих трусах? Саме в білих, а не в червоних чи синіх. Тому що то були відчикрижені по коліна підштаники! Модистки навіть шити трусів не вміли. По-друге, тоді все було інакшим: і техніка гри, і швидкість, і правила, і футбольна етика… Ось, наприклад, техніка гри. За тих часів футбол був наступальний — п’ять форвардів, а інколи в нападі грало навіть восьмеро футболістів. Окрім того, не було персональної опіки. «І хіба ж це інтересно: не давати противникові грати? — риторично питає Смолич. — Хіба це гра?» Словом, якби команда «Chelsea» сповідувала такий футбол, вона, ясна річ, ніколи в житті не стала би цьогорічним володарем Кубка чемпіонів. А щодо правил, то тоді, скажімо, можна було нападати на воротаря, якщо той тримав у руках м’яч. А ось приклад тодішньої футбольної етики. Під час розіграшу воріт той, кому випадав жереб, повинен був обирати не кращі ворота, а гірші — ті, що проти сонця.