Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Хвильовий нікуди й ні до кого не ходив. Навіть не телефонував нікому. Щоправда, повернувшись додому з квартири Шпола, він хотів зателефонувати Карлсонові, та дружина, Юлія Уманцева, порадила цього не робити. Він кивнув на знак згоди. А вранці наступного дня написав дві короткі прощальні записки. Об 11-ій годині покликав до себе Куліша та Досвітнього. Вони погомоніли про арешт Шпола і про те, що його робити далі. Гості вже хотіли йти додому, коли Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. За мить пролунав глухий постріл…

Дивне почуття охоплює мене щоразу, коли я дивлюся на цей будинок. І слова, які зринають тоді в голові, усі починаються з «не»: немислиме, нездійснене, ненаписане, незворотне… Якась бентежна щемка апофатика — так, ніби стоїш на краю безодні й намагаєшся боронитися словом від порожнечі. А може, нічого дивного тут і нема. Писав же Жадан:

Про легенду харківської філології Юрія Володимировича Шевельова я почув іще студентом-першокурсником 1977 року, коли його ім’я в Україні було суворо заборонено. Федір Пилипович Медведєв, який читав нам «вступ до спеціальності», одного разу на лекції сказав: «Академік Булаховський мав трьох видатних учнів: перший — Іван Костьович Білодід, другий — я…» Професор на мить замовк, якось дивно посміхнувся і, дивлячись у вікно, додав: «І ще один…» Отой загадковий «ще один» і був Шевельов. Ясна річ, тоді я і гадки не мав, про кого йдеться. Між іншим, цю лекцію я слухав у приміщенні, яке Шевельов знав як свої п’ять пальців, — у старому будинку в центрі Харкова на маленькій і затишній вулиці Гоголя, якраз навпроти католицького костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії. За мого студентства там був філологічний факультет Харківського університету, а за дитинства Шевельова — Третя казенна гімназія, де він навчався. Словом, із 1977-го до 1982-го року я щодня ходив тими самими коридорами, якими Шевельов щодня ходив із 1917-го до 1920-го.

Відтоді спливло чимало часу. Десь на початку травня 1995-го Юрій Володимирович надіслав мені з Нью-Йорка книгу «Hryhorij Savyč Skovoroda. An Anthology of Critical Articles», де було надруковано його статтю про мову та стиль Сковороди. На титульному аркуші він написав: «Л. В. Ушкалову з пошаною Ю. Шевельов. 22. 3. 95». Цей дарунок був мені особливо приємний, бо до того ми знали один одного тільки за публікаціями. Мабуть, Шевельову найбільше подобалася моя книжка про філософію Сковороди. Принаймні в серпні-вересні 1994-го він писав Олексі Ізарському: «А бувають усе-таки добрі речі з Хохландії. От книжечка Ушкалова про Сковороду. Їй-бо добре!.. Я робив висновки з мови й стилю, він з філософії, а виходить майже на те саме».

А трохи згодом, наприкінці серпня 1996-го, ми вперше — і востаннє — зустрілися. То було в Харкові під час роботи Третього міжнародного конгресу україністів. Тоді Шевельов прийшов на секцію «Українське бароко», чи, як він сам сказав, «на Ушкалова». Доповіді, сяке-таке обговорення — і люди рушили на обідню перерву. У порожній аудиторії лишилися я та Шевельов. Отут ми, нарешті, й потисли один одному руки. А потому була розмова — може, півгодини, може, трохи довше. Ми говорили про бароко, про Сковороду, про розбишак-ушкалів… Шевельов нахвалював мої книжки, хоча якоїсь миті хитро примружився і сказав: «А то добре, що ми працюємо в різних ділянках». «Чого це?» — питаю. «Так не будемо щипати один одного! — засміявся метр. — Для мене література — забавка». Тоді я грішним ділом сприйняв останню фразу як іще один комплімент, тобто як варіацію на сковородинську тему «життя-діатриба» чи щось таке, тому й собі задоволено посміхнувся. І дарма. Посміхатися слід було хіба що іронічно, бо у своїх спогадах «Я — мене — мені…», які побачили світ у 2001 році, Шевельов надто чітко пояснив, що він мав на думці під отією «забавкою»: «Літературознавство, як я його бачу, — дисципліна для юнаків, мовознавство — для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва». От тобі й на! От тобі й «життя-діатриба»! Утім, із другого боку, літературознавство в ролі молодильного яблучка — теж непогано. Хочеш бути «вічно молодим»? Ставай істориком літератури!