Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Далі маємо «міфологію страждань», розповіді про те, як козаки-українці страждали від рук поляків:

«Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безневинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї».

Певно, не треба пояснювати, що чимало вищенаведених «фактів», наприклад, страта Наливайка в мідному бику, інші жорстокі страти козацьких ватажків, є не що інше, як благочестиві вимисли, розраховані на емоційне сприйняття. Не оминув автор «Історії…» й оповідь про знущання поляків над малолітніми дітьми, яку свого часу поширив Граб’янка.

Вигадана промова Хмельницького перед реєстровцями стала сприйматися як своєрідна «ідеологія Хмельниччини». У ній обґрунтовувалася законність повстання, було вказано (хай і дуже загально) на його мету. Цікаво, що ця промова в «Історії русів» є співзвучною не лише з відповідними промовами у козацьких літописах. Подібні речі зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі». Є тут і патріотичні промови Бульби до козаків, і звинувачення поляків у тих кривдах, які вони чинили козацтву. Зокрема звучать звинувачення у звірячих стратах українських гетьманів. Деякі з цих звинувачень у повісті є ніби повтором фрагментів «Історії русів».

Помітні в «Історії русів» також антитатарські й антитурецькі мотиви. Автор зі співчуттям говорить про морські походи козаків на турків. Певна увага приділена таким походам й у «Тарасові Бульбі».

В «Історії русів» прочитується намагання представити козаків як таких собі гуманістів, котрі нікому зла не чинили. Мовляв, шляхтичам, які мали маєтності на українських землях, «жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все то вжито на військо. Також і Жидове, визнані народом у доброму поводжені і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення». Такі твердження, м’яко кажучи, мало відповідають дійсності. Навіть козацькі літописці не дозволяли собі таких ідилічних інтерпретацій. Але авторові йшлося не стільки про змалювання відносно об’єктивної картини, скільки про творення потрібного міфу. Що ж до «Тараса Бульби», то тут такої ідилії немає. Гоголь радше готовий зображувати козаків як дітей жорстокого віку, які, відповідно, не особливо церемоняться зі своїми ворогами, особливо поляками й євреями. Та все ж у «Тарасі Бульбі» маємо певне толерантне ставлення до єврейства. Це бачимо в історії своєрідної дружби між Тарасом Бульбою та євреєм Янкелем, яка, правда, ґрунтується на суто діловій основі. Не беремося однозначно стверджувати, що легенду про цю «дружбу» Гоголь створив саме під впливом «Історії русів», де йдеться про «гуманізм» козаків. Але… й таке може бути.

Загалом «Історія русів» має русофільський характер. Як, здавалося б, і «Тарас Бульба». Проте не все так однозначно. Автор «Історії русів», описуючи Переяславську Раду, з одного боку дає їй позитивну оцінку і трактує як акт визволення з польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими: «І цар… виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним». Тут маємо якраз спробу видати бажане за дійсне. Авторові «Історії…» — як малоросійському дворянину — йшлося про те, аби представити акт приєднання України до Московії як акт «возз’єднання» «рівного з рівним» і, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.