Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

Загадкове ім'я князя Бравлина відомий мовознавець О.Трубачов виводить із давньоіндійського pravlina — «розчавлений», «повержений» і пояснює: цей епізод, поза сумнівм, має історичну або фольклорно-історичну основу. В ньому відбита справжня подія — облога, взяття Сурожа якимось тавроскіфським вождем. 3 ним при цьому стався припадок, що спричинився до його прізвиська — Бравлин. Його, очевидно, автори «Житія» сприйняли за ім'я (Индоарика, 88–89).

У слові твастир (той бо Богумир названий твастирем — майстром; д. 21) неважко впізнати санскритське тваштар , яке означає «тесляр», «майстер». Але і Тваштар — ведійський бог усіляких ремесел (СРС, 255).

Тваштар видав свою доньку Саранью за Вівасвата — бога Сонця. Він вважається батьком Ями — <240> бога смерті й правосуддя, згадуваного, зокрема, на дощечці 8(27). Проте горда Саранью покинула чоловіка, залишивши натомість жінку, схожу на себе, яку сама створила і якій доручила доглядати своїх дітей, Але Тваштар не прийняв дочки. А Вівасват перший на землі здійснив жертвоприносини й подарував людям вогонь. Він послав за ним Матаришвана — духа вітру, і той приніс його з небес на землю. Мудреці з роду Бгрігу навчили людей, як поводитися з вогнем (МДИ, 22–25).

Цей стисло викладений міф цікавий тим, що у «Влесовій книзі» зустрічається персонаж, який іменем дивовижно нагадує ім'я Матарішван і який пов'язується з вогнем. Це Матиря - Сва, Матиря тощо, про яку у «ВК» мовиться, що вона — красна итиця, співає пісню ратну, співає в сварзі про подвиги ратні, несе пращурам вогонь до осель їхніх, б'є крилами, які вогнисто сяють, віщує перемогу. Варто навести тільки два приклади з «Влесової книги», щоб побачти зв'язок Матирі-Сви з вогнем: «І там Матиря-Сва перед нами йде, що огень дала пращурам нашим» (д. 28) і «Се б'є крилами Матиря-Птиця, що браманове йдуть на нас, і мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (д. З6 б).

Матарішван у ведійській міфології — божественний персонаж, пов'язаний з вогнем. У «Рігведі» він згадується 27 разів. Матарішван — таємне ім'я бога вогню Агні, з яким він часто ототожнюється. Але Матарішван виступає окремо від Агні. Будучи посланцем Вівасвата (інакше Вівасвана), він приносить з неба на землю вогонь, щоб мудреці з роду Бгрігу навчили людей поводитися з ним. Це, звичайно, співвідноситься з подвигом Прометея, прикутого в горах Кавказу в межах Скіфії. Його звільнив не хто інший, як Геракл, одружений з дочкою ріки Бористен, як мовить одна зі скіфських легенд. Спостерігається навіть певна подібність імен Прометей та Матарішван . Міф мовить, що Матарішван приносить вогонь здалеку, що разом з богами він створює Вогонь-Агні, добуває його тертям. У зв'язку з чим перший компонент його імені — Матарі пов'язують із санскритським матарі — «трут». У ряді текстів Матарішван виступає як творець: Індра порівнюється з ним як із вправним ремісником. До Матарішвана звертаються з проханням поєднати серця двох закоханих. Згодом на перше місце виступає його функція, пов'язана вітрами, Саме слово тлумачиться або як «ростучий у матері» (матарі+сван ), або як означення шматка дерева для добування вогню з символікою статевого акту. Звертає на себе увагу подібність другого компонента — сван в іменах Матарішван і Вівасван . Деякі джерела зазначають, що Матарішван — син птаха Гаруди, а Гаруда — птах Вішну. Саме Гаруда викрав у богів <241> амріту, щоб викупити з неволі свою матір. Гаруда — сонячний птах, прабатько і цар птахів — один із найпопулярніших образів індійської міфології,що уособлює сонячну природу. В епосі і в індуїстській міфології пуран він постійно асоціюється з богом Вішну, котрий часто зображається верхи на цьому птахові. На стязі Вішну завжди зображається Гаруда.

З «Повісті врем'яних літ» відомо, що великий київський князь Володимир спробував 980 року створити загальнодержавний язичницький пантеон. У Києві на пагорбі, поза двором теремним, були поставлені ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Головними божествами пантеону були громовержець Перун і «скотій бог» Влес. Вони протистояли один одному топографічно: ідол Перуна стояв на Горі, а Влеса — під Горою, на Подолі. В іпостасі «скотьєго бога» він виступає починаючи з договорів Русі з греками 907 року. В соціальному плані вважається, що Влес був богом усієї Русі, а Перун — богом лише воїнів, князівської влади й дружини. Зв'язок Влеса з сільськогосподарськими культами очевидний зі звичаю залишати в дарунок божеству невижатих кілька стебел злаків, називаних «волосовою бородою». На російській Півночі були відомі кам'яні ідоли Влеса. В новгородських іконах, у молитвах святому Власію, котрий замінив язичницького Влеса, виразний зв'язок його культу з худобою. Називання Влесовим внуком Бояна в «Слові о полку Ігореві» відбиває давній зв'язок культу Влеса з обрядовими піснями й поезією.