Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

Марцела не коментуючи увімкнула комп’ютер.

– Дай мені трохи часу опрацювати матеріал, і завтра даємо на шпальти.

Ох, уже ця Марцела… Вона відрізнялася неабиякою працездатністю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навіть українська кров, що нуртувала в ній, не відштовхувала, а навпаки підкуповувала – поруч з холодними, цинічними чешками Марцелина турбота про співвітчизників виглядала зворушливо.

– Марцело… – Вацлав довірливо нахилився над її вухом. Він був обізнаний у істинній причині відрядження. Марцела підвела голову і відсутнім поглядом уперлася в його вим’яте, як і сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?

«А він попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймні, йому не байдуже моє особисте…» Погляд її пом’якшав.

– Знайшла, Вацлаве…

– І що ти при цьому відчула? – Йому й справді було цікаво. Щоразу дивувався Марцелиній допитливості й безвідмовності, яка часом виснажувала її більше за ненормований робочий графік. Раз у раз прислухався до її приємної з м’якими шиплячими української, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, і тоді перепитував: «Тобі це все не набридло? Вони висотують з тебе усі соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував її по-людськи.

– Я відчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим і твердим, мов грецький горішок. Від того погляду Вацлаву хотілося зменшитися до розміру того горішка і заховатися попід шкарлупку.

…Вечоріло, коли Марцела, нарешті, вимкнула комп’ютер. Очі пекло від перенапруги, та відчуття внутрішнього задоволення розтікалося тілом. Так бувало завжди, коли тішилася результатом.

Підняла руки догори, витягнула стрункою стерплі кінцівки. Її крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякі фізичні навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидіти робочий день – це справжня мука. У такі хвилини згадувала про роликові ковзани, що добрий місяць сиротливо валялися у передпокої. Ще трохи і загубиться надія почепити їх на ноги і помчати вулицею. Насправді, вимріювала їх упродовж кількох місяців – лискучі, з металевими коліщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранці повз зачинену крамничку зі спортивними обладунками приспинялася і милувалася ними, наче підліток. І скільки ж то було гордощів і неприхованого тріумфу опісля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою і тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залізними коліщатками, ввічливо перепрошувала сусідок – бабусь, що неодмінно визирали з-за дверей.

– Пробачте… Сто разів перепрошую! – Бо ж востаннє у під’їзді стояв такий грюкіт у сорокових, коли бомбардували Прагу…

– Що, Марцелко, спортуєш?» – перепитували, і Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям під’їзду, як доброзичливість заміниться скепсисом: «Збожеволіла зовсім. Краще би віддалася за когось – давно час вийшов…»

І тут Марцела згадала Юлішку. Як вона могла забути? Обіцяла ж допомогти! Ота митниця, і виснажлива дорога, і настирливий Вацлав, і стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колії. Марцела вхопилася за стільниковий телефон і набрала номер гуртожитку.

– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує. Пані Яндова, вам вдалося поселити оту українку, про яку вчора йшлося? Справді? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажіть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.

Незабаром Марцела почула у слухавці знайомий вже голос, але цього разу жіночка не панікувала й не плакала, а розмовляла цілком виважено й розсудливо.

– Пані Марцело, величезне вам «дякую». Пані Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – відмилася, відіспалася, повернула собі здатність розсудливо мислити, врешті-решт… Ви вибачте за мій розпач учора – я й справді злякалася, що доведеться повертатися додому. В моєму випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собі роботу.

– Поволенка є? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлішка.

– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.

– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…