Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

– Що за чортівня? Невже вони не можуть проіснувати без мене й кількох днів? – схопилася за трубку і, помітивши, що номер незнайомий, озвалася стриманіше. – Алло. Слухаю.

– Пані Марцело? Доброго дня. Пані Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаєте… Мені ваш номер дали знайомі, а їм ще одні знайомі… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з України.

– Я це вже зрозуміла. – Марцелі здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордоні поволі, але рухалася, і обіцяний шеф-редактору репортаж потрапляв під загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?

– Мене звати Юля, Юлішка… Я приїхала на роботу до Праги… Чоловік, що клопотав про візу, обіцяв зустріти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жіночка жалісно хлипала у слухавку. – Взяв удома за візу гроші і щез. Я не знаю, що мені робити… Сиджу майже добу на Флоренці і не маю куди йти…

Марцела залишалася незворушною – такі випадки траплялися не вперше, і те, що чужі люди дозвідувалися її координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.

– Юлішко… Мені, звісно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нічим не можу. Наразі я знаходжуся не у Празі, а… у відрядженні, ледь не за тисячу кілометрів від вас…

– Що ж мені робити? – У жіночому голосі вчувався такий розпач, що Марцела не посміла залишитися байдужою.

– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся більше на шахраїв. У вас є гроші на зворотній квиток?

– Пані Марцело, я не можу додому… У мене там син-каліка… Він обгорів унаслідок аварії на електростанції. Щокілька місяців потребує операції з пересаджування шкіри. – Жіночка та тому кінці дроту вже не хлипала, здавалося, від безвиході її охопило отупіння. – Я його самотужки виховала, й окрім мене оплачувати лікування нікому… Пані Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, він помре…

– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епізоди з гостросюжетного серіалу, майнули у Марцелиній пам’яті жахливі історії, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала їх чимало, позаяк, будучи єдиною україномовною журналісткою на всю редакцію, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвінках»… Їй писали, її шукали, потребували, на неї покладали сподівання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможіть», болісно пропускала крізь себе, мов крізь живий млинок, людські поневіряння, роздрібнюючи їх на прискіпливі дослідження, аналіз, аби порозуміти: ЧОМУ?! За які гріхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколінь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всіх лихо. Є поміж ними й успішні… Що треба робити, аби вижити у тій занедбаній, забутій Богом державі? Шкода, що не залишив їй адреси… Їм бо є про що поговорити…

На тому кінці дроту панувала напружена мовчанка. Ніколи не бачена Марцелою жіночка очікувала допомоги. Не від своїх співвітчизників, а від неї, празької уродженки з українськими коренями, тридцятирічної жінки (дарма, що нагадувала зовнішністю підлітка), яка так і не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебільшого чужими бідами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І оті світлини, з яких бабця з дідом дивляться повз… Вони не дають їй спокою усі тридцять років. Це ж – її рідня, її Вотчина. І ці люди, нехай голодні, бідні й обездолені, втративши почуття гідності – то насправді її народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбіч понині. Життя розпорядилося інакше…

– Алло, Юлішко, ви мене чуєте?

– Так.

– Я спробую вам допомогти. Не обіцяю, чуєте? Але спробую…Зателефонуйте за кілька хвилин.

Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньої знайомої – власниці «окупованого» емігрантами гуртожитку, з якою колись записувала інтерв’ю.

– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…

Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповіщала новій знайомій, котрої ніколи у житті не бачила:

– Я знайшла місце, де вас поселять. Як приїду, подумаємо, що з вами робити далі. Записуйте адресу…

Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…