Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

– Співчуваю… – Марцела з цікавістю придивлялася до високих насипів з кольоровими, мов на бразильському карнавалі, вінками – такого ще не бачила. Вдома небіжчиків здебільшого кремували, а цвинтарні церемонії відбувалися стримано, ледь не суворо, як і належало події.

– Знаєш, у нас істотно відрізняються звичаї… Я обов’язково приїду ще, але з іншою метою. Хотілося б усе докладно вивчити, описати, проаналізувати… Людина має знати власні корені. – Марцела перестрибувала через острівці багнюки, потай дивуючись, чому поміж могилками не вимощені доріжки, як у них на «гжбітові», куди навідувалась до мами. Недоглянутість цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового співбесідника. Тим часом чоловік раз у раз підставляв руку, рятуючи від хлюпавки.

– То ти – писака? Чи, може, історик?

– Авжеж, журналістка… – всміхнулася його кмітливості.

Незабаром у поле зору потрапив її ріднесенький «броучек», що підпирав цвинтарний паркан – мініатюрний червоний «сітроенчик» – невичерпна тема знущань редакційних колег. Властиво, зраділа, бо здавалося, цвинтарю немає кінця, і без сторонньої допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу із заплутаних могильних лабіринтів. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовірно чистий (що, враховуючи бездоріжжя, викликало неабиякий подив) із затемненими вікнами «мерседес».

– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо зміряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.

– А як я маю виглядати? – розсміявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишені алярм. – У краватці, у однострої, з поважною текою у руці?

– У нас такі машини мають дуже заможні люди…

– А у нас такі машини має кожен, хто бодай трохи крутиться.

– Що означає «крутиться»? – підійшовши до автівки Марцела відмітила, що на «мерседесі» також чеський номерний знак, і зраділа. – То ти також… звідти?!

– Ні. Я просто частенько там буваю… по роботі… – Хлопцеві до вподоби була її безпосередність та необізнаність, і він залюбки підігрував. – А «крутиться» – означає «робить бізнес», розумієш?

– А-а-а… То ти – бізнесмен? Так би й сказав… – Марцела зітхнула.

Мені треба все життя працювати, аби купити щось подібне.

Начебто не розчувши останньої репліки, хлопець зненацька запропонував:

– Слухай-но! Я частенько буваю у ваших краях! А давай зустрінемося там! Це буде веселіше, аніж на цвинтарі…

Марцела завагалася – у них бо не заведено отак з ходу пропонувати приятельство. Але хлопець здавався їй настільки щирим та безпосереднім, що по хвильці роздумів вже порпалась у наплічнику і, знайшовши нарешті у тільки їй відомих закапелках візитівку, простягнула її новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:

– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Українське слово», часопис «Вісник». Ого! Та ж ти зберегла рідне прізвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!

– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, їй було приємно почуватися своячкою.

– Й справді, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, візитівки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрічі…

Хлопець провів дівчину до автівки і, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завівши двигун, Марцела з приємністю для себе відмітила: «Звісно, ваша… А чия би ще була?…»

– Марцело, агой! Куди ти, до бісу, запропастилася?! Казала, що їдеш на два дні, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заїхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом відчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простір істеричним голосом редакційного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Україна остаточно тебе полонила, відібравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботі – повний завал!!!

– Вацлаве, я стою на кордоні у черзі. Тут робиться щось неймовірне. Тотальна евакуація населення перед фашистським бомбардуванням…

– Марцело, ти знущаєшся? Яка евакуація?! Що ти верзеш?!

– Вацлаве, це – не смішно. Тут щодня так. Для України – звична річ. Як поталанить, то за кілька годин вирвусь на той бік… Аби не гаяти у черзі часу, з людьми потеревеню, зроблю кілька світлин. Привезу цікавий матеріал для наступного номера. Вважай, це – моя відкупна… І враховуй, що до Праги понад вісімсот кілометрів… тож краще облиш мої нерви у спокої. Побачимося…

Не встигла закінчити розмову і взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.