Susan Johnson - Психологія кохання! 7 правил, що змінять стосунки на краще

З огляду на всі ці чинники, дуже важливо визначити, чим насправді є кохання та як до нього ставитися, щоб воно тривало якнайдовше. На щастя, протягом останніх двадцяти років почало зринати нове, революційне бачення цього явища.

Тепер ми знаємо, що кохання – це пік еволюції, найбільш вагомий і переконливий механізм, що забезпечує виживання людства. І зовсім не тому, що воно спонукає нас паруватися й відтворювати потомство, адже це можна робити й без нього! Завдяки коханню ми відчуваємо емоційну близькість із важливими для нас людьми – тими, хто завжди уособлюватиме надійний прихисток від усіх життєвих негараздів. Це наша опора, яка забезпечує необхідний емоційний захист і допомагає впоратися з усіма злетами й падіннями в житті.

Прагнення емоційної близькості й нестримне бажання знайти того, кому можна сказати: «Обійми мене міцніше», вживлені в наші гени й тіла. Вони так само необхідні для життя, здоров’я та щастя, як і їжа, безпечне житло чи секс. Ми потребуємо емоційних зв’язків із незамінними людьми, бо тільки тоді почуваємося фізично й психічно здоровими, а без цього неможливо вижити.

Підказок щодо істинної мети любові не бракувало ніколи. Далекого 1760 року іспанський єпископ писав у своїх листах до римського керівництва про те, що діти у виховних будинках регулярно «помирають через зажуру» – і це попри те, що вони мали дах над головою та необхідне харчування. Упродовж 30-х і 40-х років минулого століття в коридорах американських лікарень масово помирали сироти, позбавлені турботливих доторків та емоційного зв’язку. Психіатри почали звертати увагу на фізично здорових дітей, які водночас видавалися відстороненими, бездушними й не здатними до розвитку стосунків з іншими. У своїй статті, опублікованій 1937 року в Американському психіатричному журналі , Девід Леві описав ці спостереження, пояснивши таку поведінку дітей і підлітків «емоційним голодом». Протягом 40-х років американський психоаналітик Рене Шпіц запропонував термін «госпіталізм» – ішлося про так звану зупинку розвитку в дітей, які зростали окремо від батьків та страждали від сильних переживань унаслідок такої розлуки.

Однак з’ясувати, що ж насправді коїться, вдалося тільки британському психіатру Джону Боулбі. Скажу відверто: як психолог і звичайна людина, я вручила б нагороду за найкращу систему ідей, що будь-коли зринала, саме йому. Коли йдеться про розуміння людей, він, як на мене, перевершив і Фройда, і будь-кого іншого. Цей чоловік зібрав усі ниточки – спостереження, звіти тощо – і віртуозно виткав із них послідовну теорію прив’язаності.

Боулбі, батько якого був баронетом, народився 1907 року та виховувався за канонами аристократичної родини – переважно няньками й гувернантками. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять, він отримав дозвіл обідати з батьками – і варто зауважити, що йшлося тільки про десерт. Згодом Джона відправили до школи-інтернату, а тоді до Триніті-коледжу, що в Кембриджі.

Традиційний плин подій у житті Боулбі зазнав змін, коли молодик зголосився на волонтерську роботу в інноваційних школах, організованих візіонерами на кшталт А.С. Нілла для емоційно непристосованих дітей, яких було складно виховувати. Головною метою цих закладів стало надання емоційної підтримки замість звичної суворої дисципліни.

Здобутий досвід неабияк зацікавив Боулбі, тож молодик вступив до медичного коледжу, а тоді обрав курс психіатрії, що передбачав сім років психоаналізу. Психоаналітик Джона вважав його складним пацієнтом. Під впливом таких наставників, як Рональд Фейрбейрн, що стверджували, нібито Фройд недооцінював потребу людини в інших, Боулбі повстав проти професійної теорії. Вона переконувала, що головна причина проблем пацієнтів криється в їхніх внутрішніх конфліктах і несвідомих фантазіях. Боулбі наполягав на тому, що проблеми здебільшого зринають зовні та проростають із реальних стосунків із реальними людьми. Під час роботи з проблемними підлітками в лондонській дитячій консультативній клініці Боулбі дійшов висновку: нездорові стосунки з батьками призводять до того, що діти й підлітки починають ставитися до своїх базових потреб і відчуттів украй негативно. Згодом, 1938 року, розпочалася його лікарська практика під керівництвом визнаного психоаналітика Меланії Кляйн. До нього потрапив пацієнт – юний гіперактивний хлопчак, який мав напрочуд тривожну матір. Утім, Боулбі не дозволили поспілкуватися з останньою, оскільки вважалося, що уваги в таких випадках варті винятково проєкції та фантазії дитини. Це неабияк роздратувало психіатра-початківця. Досвід спонукав його сформулювати власну ідею – насамперед ішлося про те, що якість стосунків із близькими та рання емоційна депривація є ключовими аспектами в розвитку особистості та її здатності вибудовувати стосунки з іншими людьми.