Густав Лебон - Психологія людських спільнот

Завжди у всіх народів і в усі часи більшою чи меншою мірою існувало це сплетіння спадкових почуттів, ідей, традицій і вірувань, яке утворює душу якоїсь спільноти людей, але його прогресивне розширення відбувалося вкрай повільно. Обмежена спочатку сім’єю колективна душа поступово поширювалася на село, місто, провінцію. Вона охопила собою всіх жителів країни тільки в порівняно недавні часи. Тільки тоді виникло поняття батьківщини в тому сенсі, в якому ми його нині розуміємо. Воно стає можливим тільки тоді, коли утворилася національна душа.

Греки ніколи не піднімалися вище поняття міста, і їх міста завжди воювали одне з одним, тому що вони завжди були дуже далекі одне до одного.

Індія впродовж 2000 років не знала іншої форми єднання, крім села, і ось чому вона протягом двох тисячоліть жила завжди під владою чужоземних володарів, ефемерні монархії яких з такою ж легкістю руйнувалися, як і виникали.

Дуже слабке з точки зору військової могутності поняття міста як виняткової вітчизни було, навпаки, завжди дуже сильним відносно розвитку цивілізації. Менша, ніж душа батьківщини, душа міста бувала іноді більш плідною. Афіни – в давнину, Флоренція і Венеція – в Середні віки показують нам, якого рівня цивілізації можуть досягти невеликі скупчення людей.

Коли маленькі міста або невеликі провінції живуть довгий час самостійним життям, вони врешті-решт здобувають таку стійку душу, що злиття її з душами сусідніх міст і провінцій, яке прагне до утворення національної душі, стає неможливим.

Подібне злиття навіть тоді, коли воно може відбутися, тобто коли стикаються елементи не дуже несхожі, ніколи не буває справою одного дня, а тільки справою цілих століть. Потрібні Рішельє або Бісмарки, щоб завершити подібну справу; але і такі люди завершують її лише тоді, коли вона вже попередньо довгий час підготовлялася. Звичайно, яка-небудь країна на кшталт Італії може відразу, завдяки винятковим обставинам, утворити єдину державу, але було б помилкою вважати, що вона майже одночасно здобуває і національну душу. Я легко визначаю в Італії п’ємонтців, сицилійців, венеціанців, римлян і тощо; але не бачу ще там італійців.

Якою б не була досліджувана нині раса, чи буде вона однорідною чи ні, але через один лише той факт, що вона цивілізована і з давніх часів увійшла в історію, її слід завжди розглядати як штучну расу, а не як природну. Природні раси можна знайти нині тільки у дикунів. Тільки у них можна спостерігати народи, чисті від усякої помісі. Більша ж частина цивілізованих рас сьогодні тільки історичні раси.

Ми не маємо наміру тепер займатися походженням цих рас. Утворені вони природою або історією – це не важливо. Нас цікавлять тільки їх особливості, які в них виробило тривале минуле. Ці особливості зберігаються впродовж століть одними і тими ж умовами існування, нагромаджуються спадковістю і, нарешті, набувають неабиякої стійкості та визначають тип кожного народу.

Мінливість характеру рас, а не його сталість, становить уявне правило. – Підстави цієї видимості. – Незмінюваність основних рис і змінюваність другорядних. – Асиміляція психологічних особливостей з незмінними ознаками і мінливими особливостями тваринних видів. – Середовище, обставини, виховання діють на побічні психологічні особливості. – Приховані можливості характеру. – Приклади, які подаються різними епохами. – Люди терору. – Чим вони стали б в інші епохи. – Як, незважаючи на революції, залишаються незмінними національні характери. – Різні приклади. – Висновок.

Тільки уважно вивчивши розвиток цивілізацій, можна встановити сталість психічного складу рас. З першого погляду загальним правилом видається його мінливість, а не сталість. Історія народів, дійсно, може часом давати привід припускати, що душі їх іноді зазнають дуже швидких і значних змін. Чи не здається вам, наприклад, що існує значна різниця між характером англійця часів Кромвеля і характером сучасного англійця? Чи не є для вас сучасний італієць, обережний і хитрий, абсолютно відмінним від різкої і лютої людини, якою нам його описує в своїх мемуарах Бенвенуто Челліні? Не йдучи так далеко, обмежимося кордонами Франції. Скільки відбулося видимих змін в характері французів за незначне число століть й іноді навіть років? Який історик не відзначав відмінностей в характері між XVII і XVIII століттями? І в наші дні: чи не здається вам, що існує прірва між характерами непохитних членів конвенту і слухняними рабами Наполеона?