Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

На іншому боці картки напишіть координати своєї «служби порятунку». Перелічіть номери «екстрених» друзів, які допоможуть вам вибратися з ями. Оберіть близьких людей, які беззастережно люблять вас такими, якими ви є. Оберіть таких людей, які не побояться зайти у вашу темряву і витягти вас назад на світло.

Щоб змінити думку про себе, необхідно докласти чимало зусиль, але якщо вам це вдасться, усе у вашому житті неодмінно зміниться на краще, а особливо стосунки з найближчими людьми. Якщо ж ви не попрацюєте над собою, то й надалі будете наштовхуватися на своє минуле і будь-які стосунки затьмарюватимуться неприємними спогадами про найгірші моменти поведінки ваших батьків. Звичайно ж, зміна мислення не позбавить вас життєвих ям, проте допоможе не потрапляти в них.

Друзі з реабілітаційного центру розповіли мені одну історію.

Одного вечора п’яний чоловік вийшов із бару і по дорозі додому перечепився і впав у глибоку яму посеред вулиці. Він не міг звідти вибратись. Один перехожий кинув йому Біблію, процитував уривок зі Святого Письма, щоб обнадіяти його, і пішов своєю дорогою. Тоді біля ями зупинився психолог. Він намагався допомогти чоловікові зрозуміти, чому він потрапив у яму. Нарешті, крики нещасного почув алкоголік, який пройшов реабілітацію. Він зупинився біля ями. «Будь ласка, допоможи!» — кричав чоловік у ямі. «Без проблем», — відповів тверезий. А тоді взяв і стрибнув до ями. П’яний лементував: «Ой, тепер ми обидва застрягли в цій ямі!» Та той чоловік лише всміхнувся і сказав: «Не хвилюйся. Я бував тут раніше. Я знаю, як звідси вибратись. Зараз виліземо разом».

Наша мета — не обійти яму чи якомога швидше з неї вилізти. Наша мета — заси´пати яму, щоб більше ніхто в неї не потрапив. Чим же її заповнити? Відповідь — Богом. А це означає — любов’ю: любов’ю до себе, до інших, до Бога.

Коли я востаннє вибиралася з ями «мені не все до снаги», то запитала Бога, як мені повірити в себе. Відповідь на питання тихеньким голосом прозвучала в моєму серці: «Допоможи повірити в себе іншим ».

Мій батько плакав дуже рідко. За сорок два роки всього двічі я бачила, як він плакав. Перший раз — коли його наймолодша сестра померла від раку. Удруге — коли він розізлився і вигнав мого брата з дому. Він пожалів про своє рішення відразу ж, як тільки брат гримнув дверима, сів у машину і поїхав. Тата декілька днів мучило сумління, а тоді зі сльозами на очах він попрохав мене переконати брата повернутися.

Із самого дитинства татові забороняли плакати. Він жив у важкі часи, там не було місця для сліз. Він мусив бути сильним. Тато пережив Велику депресію, а от сімейна ферма його батьків — не пережила. Йому залишалося спостерігати, як його батько втрачає ферму, яку так любив. У них закінчилися гроші, згодом відвернулась і фортуна. Татові постійно діставалося за те, що він давав коням забагато вівса, хоча насправді коні вже давно поздихали б з голоду, якби не він.

У восьмому класі тато покинув школу і пішов працювати, щоб допомогти своїй сім’ї вижити.

Він геть не тямив у сльозах. Коли хтось із нас плакав, він завжди дивувався: «І чого ти плачеш? Зачекай-но, зараз я організую тобі причину для сліз». Його слова змушували мене плакати ще сильніше. Дуже багато чоловіків дорослішають, так і не зронивши жодної сльозинки. Якось я прочитала статтю про відомого бейсболіста Піта Роуза, який розплакався, коли досягнув у спорті того, чого прагнув. В інтерв’ю він розповів, що плакав уперше в житті. Уперше? Таж він на той час уже став батьком. Невже він не плакав від щастя, коли народилася його дитина?

Є щось особливе в тому, щоб не боятися показати дітям свої сльози. Адже це не означає, що ви слабкі. Це показує, що ви людина. Це показує вашим дітям, що вони можуть відчувати життя, що вони повинні жити на повну. Я ніколи не забуду батька, який зателефонував мені, щоб розповісти про найкращий баскетбольний матч, на якому йому довелося будь-коли побувати. На цьому матчі він плакав, але радів від того, що син бачив його сльози.

Того вечора грав Леброн Джеймс. Уже в старших класах «Обраний» мав свій фан-клуб, усі цікавилися його життям, про нього писали в газетах. Ще навіть не ставши гравцем НБА, він їздив на «Хаммері» і підписував мільйонні контракти на рекламу кросівок.

Як і будь-який батько, герой моєї розповіді хотів, щоб його син побачив гру Леброна, тому вони з сином приїхали до шкільного спортзалу заздалегідь, щоб зайняти хороші місця. Уже давненько не було такого гравця, як Леброн Джеймс, — він був неперевершеним. Незабаром його мали взяти до професійної ліги, але того вечора він грав за команду своєї школи Святого Вінсента і Святої Марії в Акроні.