Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Я знала, що не налетять чорні хмари, мене не вразить блискавка, небо не розверзнеться і громовий голос не винесе мені смертний вирок. Ні, в таке я не вірила. Я не боялась удару блискавки, але переживала за свою роботу, здоров’я, дочку. Я не хотіла провалити іспит Йова, відомого біблійного персонажа. Диявол спокушав його звинуватити Бога в усіх нещастях, які йому випали. Тому я молилась і вдавала, що все чудово. Аякже, у мене не було ніяких претензій до Бога. Мене дратував цілий світ і всі, хто його населяє.

Одного разу на роботі я розсердилася на начальника за щось таке незначне, чого зараз навіть не можу пригадати. Я вилетіла з редакції, заскочила до машини і зірвалася з місця так, що з-під шин вилетіли іскри. На щастя, начальник не був тоді на стоянці, а то я б не встигла загальмувати. Я приїхала додому, вгамувала свій гнів, охолола, сіла за швацьку машинку і спробувала спокійно полагодити сукню. Посеред роботи голка розламалася навпіл.

Це була остання крапля. Я лаялась і била кулаками по столу. Тоді сіла в машину і поїхала покататись. Я кричала і виливала свій гнів і свою образу на всіх, хто покинув і скривдив мене. Коли я викричалась, то зрозуміла, що серджуся не на батьків, черниць, начальника чи ще на когось із мого минулого, насправді мене розізлив Всевишній. І я взялася вичитувати Бога. Я кляла Його на чім світ стоїть і, не стримавшись, навіть брутально вилаялась. Несподівано на мене ніби щось найшло.

Я заспокоїлась.

За всією тією злобою ховався глибокий спокій. За стіною образ мені відкрилася любов Господа. Я відчула, як усередині розливається тепло, так, ніби Бог усміхається до мене і каже: «Ну що, тепер тобі краще?» Я засміялася. Господь хотів, щоб я позбулася всіх образ, які носила в собі роками, щоб я зблизилася з Ним.

Один єзуїтський священик придумав назву для такої молитви. З отцем Джимом Льюїсом я познайомилась у монастирі єзуїтів у Пармі. Простими словами він умів проникати в душу. Він сказав мені, що Бог хоче мати з нами справжні і щирі стосунки, щоб ми були чесними і відкритими, як у щасливому шлюбі. Отець Льюїс зрозумів це після того, як його перевели на нову роботу. Він її ненавидів. Він хотів бути смиренним і терплячим, але почувався нещасним. Він спробував молитися з вдячністю, але це було нещиро. Він намагався бути щасливим слугою Божим, але йому це ніяк не вдавалося.

Аж ось одного дня священик не витримав. Він пішов до каплиці, привітався з Богом і тихенько вилаявся, скидаючи тягар зі своєї святої душі. Він повторював: «Прокляття. Прокляття. Прокляття. Прокляття. Прокляття». І все. Він повторював таку своєрідну молитву щодня, доки вона не зробила свою справу. Гнів зник, і з’явилося місце для інших почуттів. Він заспокоївся. Він поклав перед собою чистий аркуш. Тепер Бог міг писати на ньому.

Отець Льюїс назвав це «Молитва прокляття». Вона допомагає подолати роздратування і злість.

Бог не хоче, щоб ми були настільки святими, аж не були людьми. Бог не бажає фальшивих молитов і нещирої похвали. Бог хоче чесних, щирих, справжніх стосунків.

Тепер ми з Богом найкращі друзі. Щовечора гуляємо разом, щоранку сидимо разом і мовчимо. А цілий день розмовляємо. Насправді, здебільшого говорю я. Але що б не сталося протягом дня, ми лягаємо спати з чистим аркушем. Як у щасливому шлюбі, ніхто не лягає спати сердитим.

Моя подруга Шерил хотіла познайомити мене зі своїм другом. Я відповіла їй, що не піду на побачення всліпу, проте вона запевнила, що це звичайна вечірка. Багато вона мені не розповіла, лише сказала, що він носить бороду, розлучений і працює в галузі зв’язків із громадськістю. І більше нічого.

Якби Шерил розповіла мені, що він палить, що він агностик, який полюбляє джаз, суші та великі міста, що він Діва за гороскопом і не любить сидіти вдома, я ніколи б не погодилася навіть познайомитися з ним. Адже я католичка, не палю, вегетаріанка, за гороскопом Близнюки, я захоплююсь музикою кантрі і люблю малі містечка, а вечори зазвичай проводжу вдома. Теоретично ми одне одному зовсім не підходимо. Проте в останню мить я вирішила все-таки піти на вечірку. Це було в далекому 1992 році. Шерил познайомила мене з Брюсом, і ми з ним ніяк не могли наговоритися. Кілька годин ми сиділи на дивані і розмовляли. Він захоплювався своєю роботою і горів бажанням змінити світ. У нього були такі красиві й такі теплі карі очі, що я зразу відчула себе в безпеці поряд з ним. Крім того, його очі світилися радістю і просто-таки випромінювали життя. Щось дивовижне було в тих очах.