Брене Браун - Стань сильнішим

Знову ж таки, я ціную те, що ви порекомендували мене Шеріл; проте, перш ніж погодитися виступати під час заходів вашої організації, мені потрібні деякі пояснення щодо осторог, викладених у цьому листі .

Усього найкращого , Брене Браун,

доктор наук, ліцензований фахівець у галузі соціальної роботи» .

Я сяяла від утіхи. Мені здавалося, наче я аж виросла, читаючи цього листа. Я відчувала гордість і пиху, наче третьокласниця, яка читає матері подячну грамоту від вчителя.

Діана промовила:

— Ого! Ти поставила в копію її начальницю. Вирішила залишити від неї ріжки та ніжки, еге ж?

Я всміхнулася:

— Як каже мій тато, «біда тобі, воле, коли корова тебе рогом коле».

Діана мить помовчала, а потім відповіла:

— Авжеж. Але скажи мені… коли ти уявляєш, як Памела читає цей лист, що, на твою думку, вона має відчувати? Що ти хочеш змусити її відчути, коли вона читатиме цей лист, знаючи, що її начальниця отримала копію?

Мнучи аркуші, я розмірковувала, із чого почати. Я упевнена, що на підсвідомому рівні знала, які відчуття хочу викликати в ній, і я знала, що саме це бажання спонукало мене написати так. Я поміркувала якусь хвилину, а потім відповіла Діані:

— Я хочу, аби вона відчула себе нікчемою. Хочу, аби відчувала себе викритою. Хочу, аби відчула страх, наче її упіймали. Хочу, щоб вона корчилася від сорому… Хочу...

Пекуча хвиля здійнялася від грудей до мого обличчя, пропікаючи наскрізь. Того разу це не був вогонь люті — це був повільний опік істиною. Жахлива тиша сповнила повітря кімнати, яка зробила те, що завжди робить, коли на мене спадає болюче прозріння, — стала нестерпно задушливою. А я відчувала себе нестерпно нікчемною.

І, наче цього було недостатньо, на обличчі Діани з’явився знайомий мені дивний вираз — як завжди, коли вона мусить сидіти в тиші, поки я осягаю істину. Вона примружила очі, трохи стиснула губи і дивилася на мене поглядом матері, котра спостерігає за дитиною, яка нарешті щось второпала. Я знала цей погляд: я сама дивилася так безліч разів — як мати, як викладач і як соціальний працівник.

Її обличчя промовляло: «Мені це також не подобається, але саме тому ми тут. Просто тримайся. Я не можу зцілити тебе від страждань, але я поруч, щоб допомогти тобі подолати ї х».

Я поклала на диван свої листи. Потім скинула туфлі, притиснула коліна до грудей і обійняла їх, притулившись чолом до ніг. Я завмерла.

— О боже! Не можу в це повірити. Це жахливо! — Я повільно повторила щойно сказані слова. — Я хочу, аби вона відчула себе нікчемою і викритою дурепою. Хочу, щоб їй було соромно, страшно і принизливо. Хочу, щоб вона відчувала себе самозванкою, упійманою на гарячому.

Діана досі мовчала. Це було доброзичливе, поблажливе, життєдайне мовчання. Вона зуміла допомогти мені повірити у нормальність божевілля. Як би божевільно ми не поводилися, ми залишаємося собою, і єдина небезпека такого стану — нерозуміння того, що саме ти робиш і навіщо. Мені ніколи не соромно при Діані. Ніколи.

Не підводячи голови, я сказала:

— Я усе досконало розумію, але ненавиджу це відчуття. Це маячня...

Діана завжди знає, що треба сказати у такій ситуації: нічого.

Поки я тулилася чолом до колін, я зрозуміла, що мала сказати це вголос. Десять років вивчення сорому навчили мене робити те, що лякає і, на перший погляд, суперечить здоровому глузду — говорити про свій сором. Я мала сказати вголос: «Мені так соромно за неправильно вимовлені слова і таке інше. Я відчуваю себе дурненькою і нікчемною, викритою і зганьбленою, наляканою самозванкою, упійманою на тому, що вдавала розумну».

Ми ще довго сиділи мовчки. Звісн о, я хотіла, аби саме Памела відчула себе викритою самозванкою, бо саме так почувалася зараз я. Я ніколи не напишу вдосталь книжок і не отримаю стільки наукових звань, аби відповідати стандартному уявленню про високочолих розумників у розумінні The New Yorker , або Ліги плюща, або будь-яких інших. Жодні дипломи і звання не здатні змінити того, що я мешканка Техасу в п’ятому поколінні, з недосконалим знанням граматики, звичкою лаятися, коли я втомлена або роздратована, і постійною боротьбою з неправильною вимовою і неформальним сленгом.

Поки я сиділа в некомфортному мовчанні, мені на згадку спала страхітлива сцена з фільму «Мовчання ягнят»82, коли Ганнібал Лектер розкриває характер агентки ФБР Клариси Старлінґ, зіграної Джоді Фостер: «Ви та-а-ака честолюбна, хіба ні? Знаєте, на кого ви схожі із цією гарною сумкою і в дешевих туфлях? Ви схожі на селючку. На добре відмиту, метушливу селючку, якій бракує смаку. Правильне харчування трохи видовжило ваші кістки, але від бідних білих покидьків вас відділяє лише покоління, адже так, агенте Старлінґ? Оцей акцент, який ви так відчайдушно намагаєтеся приховати, — Західна Віргінія. Чим заробляє на життя ваш батько? Він шахтар? Від нього смердить гасом?»