Питер Сингер - Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж

Найвідоміше спостереження стосується самої природи війни. На думку дослідника, війна – це політика іншими засобами, або, більш завуальовано, «продовження політичних відносин із додаванням інших засобів». Клаузевіц пояснював, що війна та політика переплетені. «Війна не виключає політичних відносин і не змінює їх на щось зовсім інше. Загалом ці відносини тривають, незалежно від засобів». Кожна війна – політична. Політика завжди перебуватиме в центрі жорстокого конфлікту, усе тісно пов’язане. «Основні лінії, вздовж яких прогресують військові події і які їх обмежують, – політичні; вони проходять крізь усю війну в подальший мир».

Інакше кажучи, Клаузевіц уважав, що війна – це частина того самого простору, до якого входять торгівля, дипломатія та всі інші взаємодії між людьми й урядами. Згадана теорія суперечила переконанням попередніх поколінь солдатів та військових теоретиків, які вбачали у війні такий собі перемикач, що затягував бійців до альтернативної реальності з іншим набором правил. Для Клаузевіца війна – це просто ще один спосіб отримати бажане; застосування сили, щоб підкорити ворога своїй волі.

Перемога – це питання пошуку та нейтралізації «центру тяжіння» супротивника. Дуже часто це ворожа армія, розгром якої зазвичай знищує здатність боротися. Але курс на армію – не завжди найефективніший шлях. «У війні ледь не найважливішими виявляються моральні аспекти, – писав Клаузевіц. – Вони впливають на дух, що наповнює війну… Моральне налаштування пов’язане з волею, що веде війська». З’ясуйте, як підірвати дух супротивника, і ви виграєте війну, уникнувши спротиву ворожої армії.

Легше сказати, ніж зробити. Сучасний світ бачив численні спроби знищити ворожий дух, але майже завжди безуспішно. У Другій світовій війні Британія пережила «Бліц» – роки безладних німецьких бомбардувань та ракетних обстрілів, що були покликані змусити країну капітулювати. Британці натомість перетворили на тріумф те, що Вінстон Черчилль назвав «Темними часами». Така сама логіка рухала й «Гуркіт грому» – кампанію бомбардування Сполученими Штатами міст та промисловості Північного В’єтнаму наприкінці 1960-х. Військові літаки США скинули тоді понад 6,5 млн тонн бомб і вбили десятки тисяч людей, але місцеві мешканці навіть не думали здаватися.

Аналогічну стратегію застосували до військової пропаганди, що виявилося черговою історично неефективною спробою підірвати ворожий дух. Під час «Бліцу» найпопулярнішою в Британії була англомовна пропагандистська радіостанція, що її продюсували нацисти, – британці лише сміялися з того. А Сполучені Штати літаками поширювали по всьому Північному В’єтнаму десятки мільйонів листівок, і їх використовували хіба як туалетний папір.

Однак протягом десятиліття соціальні мережі змінили все. Атаки на найважливіший центр тяжіння супротивника – дух його народу – більше не потребують бомбардувань чи пропаганди. Вистачить смартфона й кількох секунд, а здійснити ці атаки може будь-хто.

Сьогодні можна безпосередньо комунікувати з людьми, з якими ви нібито воюєте, – надсилати їм запити в «друзі», переконувати їх чи дискутувати з ними або тихенько стежити за їхнім цифровим життям. Солдати по різні боки можуть знаходити один одного онлайн, лайкати чи тролити ворогів. Орієнтуючись на поширюване в соцмережах, солдати можуть виявити цивільних симпатиків, щоб підготувати їх до актів насильства проти співгромадян. Полум’яні добровольці можуть приєднатися до націоналістичних угруповань, щоб здійняти хвилю ненависті та нетерпимості між народами й розпалити війну чи геноцид. Такі активісти можуть навіть на віддалі роз’єднувати людей, упливаючи на політичне життя країн.

Жоден зі згаданих сценаріїв не гіпотетичний. Кожен уже відбувся. І триватиме протягом прийдешніх років.

Від найвпливовіших держав світу до найдрібніших учасників війн у мережах, сьогодні всі бійці перетворили соціальні мережі на зброю в національних чи особистих війнах. Кожен намагається підпорядкувати глобальне інформаційне середовище своїй волі. Інтернет, колись світле й затишне місце для встановлення особистих зв’язків, перетворився на нервову систему сучасної комерції. Він також став полем битви, де зброя – це сама інформація.

Для оптимістів і палких прихильників Інтернету, упевнених у його здатності сіяти мир та розуміння, таке усвідомлення – гірка пігулка. «Я думав, що коли всі зможуть вільно висловлюватися й обмінюватись інформацією та ідеями, світ автоматично стане кращим місцем, – зізнався співзасновник Twitter Еван Вільямс. – Щодо цього я помилявся».