Ричард Докинз: Егоїстичний ген

Говорячи, що віруючим «неважливо, у що» вірити, я мав на увазі, що людська віра може бути пов’язана з абсолютно божевільними й дивними речами, на кшталт електричного монаха з гумористичного роману Дугласа Адамса «Детективне агентство Дірка Джентлі». Цей монах був спеціально створений, щоби вірити за вас, і робив це дуже успішно. В той день, коли ми знайомимося з ним, він непохитно вірить, попри всі докази, що все на світі забарвлено в рожевий колір. Не хочу сперечатись, що речі, в які вірить конкретний індивід, є обов’язково божевільними. Вони можуть такими бути, а можуть й не бути. Річ у тім, що немає жодного способу вирішити, якими вони є, а також жодного способу віддати перевагу одному символові віри перед іншим, бо доказів постійно уникають. По суті, той факт, що щира віра не потребує доказів, виставляється як її найвища чеснота; саме тому я й згадав історію Хоми невірного — єдиного, хто дійсно вартий захоплення з усіх дванадцяти апостолів.

Віра не здатна рухати гори (хоча багатьом поколінням дітей на повному серйозі говорять протилежне, і вони в це вірять). Але вона здатна підбивати людей на такі небезпечні дурниці, що я б радше назвав віру свого роду психічним захворюванням. Вона змушує людей вірити в ті чи інші речі настільки сильно, що в крайніх випадках вони готові вбивати та вмирати за неї, не потребуючи подальшого обґрунтування. Кейт Генсон вигадала назву «мемоїди» для «жертв, якими настільки заволодів мем, що їхнє власне виживання стає несуттєвим… Чимало таких людей можна побачити у вечірніх новинах із таких місць, як Белфаст або Бейрут». Віра є достатньо могутньою, щоб зробити людей несприйнятливими усім закликам до милосердя, прощення, шляхетних людських почуттів. Вона навіть робить їх несприйнятливими до страху, якщо вони щиро вірять, що мученицька смерть відправить їх напрямки до раю. Це справжня зброя! Релігійна віра заслуговує окремого розділу в анналах військової техніки, нарівні з довгим луком, бойовим конем, танком та водневою бомбою.

«Ми — єдині на Землі, хто здатен повстати проти тиранії егоїстичних реплікаторів». — Оптимістичний тон мого висновку викликав скептицизм у критиків, які вважають, що він не відповідає змісту решти книги. В деяких випадках критика надходить від соціобіологів-доктринерів, які ревниво відстоюють важливість генетичного впливу. В інших випадках з критикою виступає парадоксально протилежна сторона — верховні жерці лівих, які ревниво відстоюють улюблену демонологічну ікону! У книзі «Не в наших генах» Роуз, Камін та Левонтін мають свій жупел під назвою «редукціонізм»; а всі найкращі редукціоністи вважаються «детерміністами» — в ідеалі, «генетичними детерміністами».

Мізки для редукціоністів є певними біологічними об’єктами, чиї властивості продукують особливості поведінки, які ми спостерігаємо, та стани думок чи намірів, які ми виводимо з цієї поведінки… Така позиція повністю відповідає або має відповідати принципам соціобіології, запропонованим Вілсоном та Докінзом. Проте її прийняття поставило б їх перед дилемою спочатку заявити про вродженість більшої частини людської поведінки, що їм, як людям широких поглядів, точно буде не до душі (злі помисли, доктринізація тощо), а потім заплутатись у ліберально-етичних питаннях про відповідальність за протиправні дії, якщо ті, як і всі інші дії, обумовлені біологічно. Щоб уникнути цієї проблеми, Вілсон та Докінз посилаються на свободу волі, що дозволяє нам іти проти диктату наших генів, якщо ми того бажаємо… По суті, це — повернення до безсоромного картезіанства, дуалістичного бога з машини.

Я думаю , що Роуз із колегами звинувачують нас у невизначеності позицій. Ми маємо або бути «генетичними детерміністами», або вірити у «свободу волі», але не те й інше водночас. Проте — і тут я говорю не лише за себе, а й за професора Вілсона — «генетичними детерміністами» ми є лише в очах Роуза та його колег. Вони не розуміють (неймовірно, але факт), що цілком можливо обстоювати статистичний вплив генів на людську поведінку й одночасно вважати, що цей вплив можна видозмінити, перебити або розвернути іншими впливами. Гени просто зобов’язані здійснювати статистичний вплив на будь-яку схему поведінки, що породжується природним добором. Мабуть, Роуз із колегами погодяться, що статевий потяг людини еволюціонував під дією природного добору, в тому самому сенсі, як усе завжди еволюціонує під дією природного добору. Тому вони повинні погодитись, що на статевий потяг впливали гени — в тому самому сенсі, як гени завжди на все впливають. Тим не менш, вони, скоріш за все, не мають жодних проблем із приборканням свого статевого потягу, коли зробити це соціально необхідно. Що в цьому дуалістичного? Ясно, що нічого. Не більш дуалістичним є для мене й твердження про можливість повстання «проти тиранії егоїстичних реплікаторів». Ми, тобто наші мізки, достатньо відокремлені та незалежні від наших генів, аби повстати проти них. Як уже зазначалося, ми робимо це потроху кожного разу, коли використовуємо засоби контрацепції. Немає жодних причин, чому ми не маємо повстати і в більших масштабах також.