Барбара Шер - Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш

Це питання слід поділити на дві частини:

5а. Чи дозволяли вам скаржитися, коли щось ішло не так?

Тобто було цілком природним для вас прийти й сказати: «Це надто тяжко. Я не можу. У мене не вийде. Я все завалю. Я не знаю як. Вони кричали на мене. Я ненавиджу це. Я передумала. Я ніколи в житті більше цим не займатимусь». І… вони слухали. Вони не впадали в істерику й не вигукували: «Я так і знала – вона не зможе! Саме цього я й боялася». Вони не казилися й не галасували: «Припини це! Візьми себе в руки!» Вони справді слухали, слухали так, що було зрозуміло: вони вболівають за тебе, і ці сумніви, страх і збентеження – це нормальні, прийнятні почуття в такій ситуації – їх не треба соромитися чи лякатися.

5б. Чи співчували вам замість того, щоб переконувати кинути все?

Багатьом із нас – особливо жінкам – співчували якраз для того, аби переконати кинути все. «Ласкаво просимо додому, бідолашна! Ти права, це надто тяжко. Звісно, ти маєш кинути. Іди в ліжко й відпочинь. Це все не має ніякого значення. Ми все одно любимо тебе. І ми про тебе подбаємо».

Я знаю жінку, яка дуже сумнівалась у своїх здібностях у студентські роки і почала навчання в медичному університеті, коли їй було 27 років. Вона була приголомшена величезним обсягом матеріалу, який мусила вивчати, але завзято боролася, доки одного вечора їй не зателефонував батько й не сказав: «Ти знаєш, ми все одно любитимемо тебе, навіть якщо ти зазнаєш невдачі». Звісно, він діяв із добрих міркувань, хотів зменшити тиск, який відчувала донька. Вона ж ладна була його вбити.

Що нам справді потрібне й чого ми практично ніколи не отримуємо – це підтримка на кшталт: «Так, звучить жахливо. Дійсно тяжко. Згадую свою школу – мороз по шкірі». А далі, коли хвилин п’ятнадцять ви поскиглили, поскаржилися на життя й відчули невелике полегшення, сказати: «Все? Ну годі вже. Час рухатися вперед і спробувати знову. Так, це дійсно важко. Однак ти можеш це зробити». Або й навіть: «Я допоможу».

Якщо ви відповіли «ні» на одну або обидві частини п’ятого питання, подумайте, як могло б змінитися ваше життя, якби свого часу батьки виявили таку водночас лагідну й тверду наполегливість.

6. Чи отримували ви допомогу, коли щось було вам не до снаги, – без дорікань?

Це питання також варто розбити на дві частини.

6а. Чи отримували ви допомогу? Якщо ви потрапляли в халепу та кликали маму й тата, чи рятували вас? Зазвичай так.

6б. Але без дорікань? Навряд чи. Більшість із нас чудово пам’ятає, якого прочухана ми діставали в машині по дорозі додому, коли зважувалися на якийсь трохи ризикований чи імпульсивний учинок, як нас безцеремонно витягали за шкірку з якоїсь небезпечної пригоди. Цей гнів, звісно, пояснювався тривогою та болем батьків, які б воліли вберегти нас від неприємного, але безцінного досвіду власних помилок. Також їм могло бути ніяково за нашу поведінку, що кидала тінь і на них. Але ж якщо ви намагалися щось зробити й зазнали невдачі – це важливий урок, який треба засвоїти самостійно. Усе, що можуть зробити в такій ситуації батьки чи вчителі, – вказати на це. Гніватися чи звинувачувати когось, хто вже страждає від скоєної помилки, – це лише руйнує нашу самооцінку та вбиває бажання спробувати знову. Однак як же тільки рідко нам доводилося чути: «Помилки не означають, що ти ні на що не здатний. На них люди вчаться».

Якщо ви відповіли «ні» на шосте питання, подумайте, як могло б змінитися ваше життя, якби вам казали саме це.

А тепер найважче і найважливіше:

7. Чи у вашому оточенні були переможці, які раділи, коли перемагали ви?

Це означає: члени вашої родини справді досягли успіху в житті, тобто отримали свій шанс і використали його, а отже, коли перемагали ви , почувалися на сьомому небі від щастя?

У них не було сум’яття почуттів. Вони тріумфували: «Чудово! Ще один на борту! Ми просто гроно талантів!»

Це звучить майже для всіх нас наче рай небесний. Ми живемо в суспільстві, яке зробило надзвичайно, несамовито складним для людей досягти бажаного або навіть повірити в те, що можна й треба ставити це за мету. Тому більшість із нас зростали в оточенні людей, котрі або ніколи не мали шансу, або не мали підтримки та заохочення для його реалізації. Вони не досягли бажаного й звинувачували або обставини («сувору дійсність»), або самих себе. У будь-якому разі, вони не могли не мати змішаних почуттів щодо перспективи нашого успіху… боялися за нас, коли ми робили перші спроби, були не в змозі допомогти, заздрили й почувалися самотніми, якщо нам вдавалось увійти до світу переможців.