Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

Iдея з розподiлом дiтей у класи за рiвнем розвитку пiзнавальних процесiв сама по собi право на життя має: i вчителям зручнiше працювати з рiвним класом, i дiтям простiше засвоювати матерiал в одному темпi. Однак в умовах сучасної школи та українського характеру «прийомка» перетворюється на конкурс кращостi, в якому важко визначити, хто ж змагається, - дiти чи батьки.

Останнi вболiвають з усiх сил. Дитя, облизуючи губи, старанно читає вiршик; мама пошепки артикулює за спиною, її обличчя - копiя синового, тi ж емоцiї, те ж напруження, тi ж рухи. Найбiльшi порушники дисциплiни - бабусi. Постiйно намагаються щось пiдказати, домалювати, дописати. Незручно робити зауваження лiтнiм панi, але й працювати в їхнiй присутностi - це щось неймовiрне.

- Ольго Романiвно, - кажу, - Тома й сама може сказати, що таке велосипед. Немає потреби пiдказувати.

- Звичайно, може, але вона хвилюється. До того ж цього року їй велосипед не дарували, в неї ще старий триколiсний, може вона не хоче про нього говорити.

- Томо, - знову намагаюся звернутись до дiвчинки, - уяви собi, що ти зустрiла iноземця, який не дуже добре розумiє українську, спробуй пояснити йому, що таке парасолька. - Мета мого запитання - спроба вже вкотре зрозумiти, чи здатна дiвчинка до логiчного визначення понять.

- Та де ж вона цього iноземця в Житомирi зустрiне? Про що ви говорите? - Знову втручається Ольга Романiвна.

Робота тягнеться повiльно. Кожну дитину треба пiдбадьорити, перепитати, дочекатися вiдповiдi. Екзамен - нелегке випробування для дорослої людини, а що вже про дiтей говорити. Боячись не виправдати батькiвської довiри, маленькi герої намагаються зробити все, що вiд них вимагають i не вимагають. Просиш сказати, що таке цвях, а тобi ще й вiршика та загадку на додачу; просиш повторити казочку - ще й нову вигадає.

Зосередитися на дiтях майже неможливо - мами, татусi, бабусi та дiдусi засипають питаннями: «Чи достатньо розвинуте їхнє чадо?», «Чи буде вчитися на вiдмiнно?», «Над чим ще треба попрацювати?», «Може, найняти репетитора на лiто?» Батькiвська активнiсть похвальна, але починаєш турбуватися за дiтей - як можна жити, коли вiд тебе постiйно щось вимагають, чомусь вчать, щось примушують робити? Вступ до школи - вiдповiдальний крок i, звичайно, потребує пiдготовки. Але навiщо ж знати усе на свiтi? Навчити - ось функцiя школи! Спостерiгаю за процесом i ловлю себе на тому, що минулого року дiти не демонстрували такої «натасканостi». Так, так, це не описка - саме «натасканостi». Дiти демонструють блискучi навички у читаннi, декламацiї вiршiв та усному рахунку, i при цьому не здатнi дати визначення простеньким поняттям чи повторити короткий текст. Вольова регуляцiя в 6-7 рокiв ще недостатня, довiльнiсть пiзнавальних процесiв страждає, а тому навчити дитину чомусь без цiкавостi потребує величезних зусиль. Нiколи не повiрю, що Богдан Коцута завчив на пам'ять важезний вiрш про Україну за власним бажанням, або що Мирослава Ольжич додає про себе двозначнi числа вiд того, що їй це дуже подобається.

Вимоги до першокласникiв зростають. Пригадую, ще кiлька рокiв тому вiд дитини, що йде до школи, нiхто не вимагав умiння читати й писати. Сьогоднi це норма. Думаю, першопричина не у забаганках вчителiв - саме батьки, кожного разу борючись за кращiсть своїх чад, штучно пiдняли планку шкiльних вимог. I звичайно, сьогоднi буде соромно тiй мамi, що не навчила свою дитину зв'язувати букви у слова або виводити на письмi власне iм'я.

Найважче у цих недитячих випробуваннях тим, хто ще не досяг шести рокiв. П'ятирiчнi малята, яким лише наприкiнцi осенi, а то й узимку виповниться шiсть, також намагаються стати дорослими й стiйко виконувати усi нашi завдання. Їм не просто важко - вони демонструють справжнiй героїзм, намагаючись дорiвнятися до своїх старших колег.

- Ромчику, - кажу, - я зачитаю казочку, а ти спробуєш повторити її за мною, домовились?

- Так, я все повторю, - вiдповiдає Роман i в його очах така рiшучiсть, що менi аж не по собi.

- Жили-були три зайчики. Пухнастик, Вухастик i Бiленький…

- Жили-були три зайчики, - починає Роман. - Пухнастик, Вухаст-ти-ик, - його голос раптом починає тремтiти, а очi набираються сльозами.

- Ромо, - питаю, - що трапилося? Все нормально, ти молодець! Гарно розповiдаєш.

Слова, якi б мали пiдбадьорити хлопчика, викликали обернену реакцiю. Вiн закляк на мiсцi й, незважаючи на усi вмовляння, не вимовив бiльше й слова. Ковтаючи сльози, хлопчик опустив очi й став червонiший за рака. Намагаючись перехопити його погляд, я теж глянула долу й побачила причину червоних щiк та опущених очей - бiля нiг хлопчика на пiдлозi повiльно розтiкалася калюжа, походження якої видавали мокрi штанцi.