Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

Якось сидимо, п'ємо каву. Iрина жалiється на долю своїх маленьких випускникiв, я - на результати тестування. Поступово скочуємося до банальних плiток, завуальованих психологiєю.

- Не знаю, що робити. Серце крається. Кому малi дiстануться?

- Не переживай, якось владнаємо. Я усiх продiагностувала. Пiдберемо твоїм малим гарного класного керiвника.

- Ага, було б з кого пiдбирати. Ти ж сама кажеш: «жодного iдеального варiанта»!

- Iдеального жодного. Але «нормальнi» є.

- Не знаю, не знаю… Кого ти пропонуєш? Федорову? Вона гарний фахiвець, але ж серце в неї залiзне, замучує дiтей своїми вимогами та принципами. О! Дай їй 4-Г, нехай покаже їм, де раки зимують.

- Ти що? Вона мене намагалась лимоном пiдкупити, обiцяла повбивати малих, якщо їй дiстануться, - пирскаю смiхом, Iра пiдтримує.

- Головай, боюся, занадто м'яка та й молода ще, чи втримає моїх розбишак? Половець взагалi нiчого з дiтьми не робить, нi свят, нi дискотек, а мої звикли, кожного мiсяця щось придумуємо. Про iнших i говорити не варто. Так важко. Я засмучена й малi це вiдчувають: якiсть принишклi, навiть з випуску не радiють.

- Менi здається, Федорова - варiант: сангвiнiк, вимоглива, але неконфлiктна. Найкраще твоїм пiдiйде.

- Не знаю. Може, й пiдiйде. Хiба цих предметникiв зрозумiєш? Цiлий рiк в очi не бачать. А зараз дружать. Ходять, цукерки носять, чаюють. «Iрочка те, Iрочка се». «Якi в тебе дiтки». «От би менi твiй клас».

- Та-ак…

- Лише на тебе сподiваюсь. Допоможи. Запропонуй Хоменко. Я її з дитинства знаю, в одному дворi виросли. Вона моїх малих не образить i я до них ближчою буду.

- Хоменко? Але ж вона емоцiйна, вибухова, своєю думкою нiзащо не поступиться.

- Ну то й що? Зате добра i я її все життя знаю.

- Iро, «все життя знаю» - не психологiчний критерiй!

- Критерiй! Ти менi подруга чи?…

«Чи хто? - сяйнуло, - психолог?» Стало моторошно. Я, начхавши на конфiденцiйнiсть, перемиваю кiсточки вчителям школи, ставлю iнтереси одних дiтей вище за інтереси iнших… Ось вони, тенета подвiйностi. Попалася. Що робити?

Вирiшила зняти з себе вiдповiдальнiсть. Пiшла до директорки, показала усi результати та можливi варiанти. Сама - жодних конкретних порад. Трималась, як партизан. Чого це менi тiльки вартувало!

На фiнальнiй у цьому навчальному роцi п'ятихвилинцi Iнга Iванiвна взяла слово, оголосила нових кураторiв i урочисто повiдомила, що цього року все робилося «на основi психологiчного тестування та наукового пiдходу». Нiхто i не засумнiвався, що омрiяний 4-Б саме завдяки «науковому пiдходу» дiстався директорськiй доньцi - Русланi Головай.

- У мене проблема… - грайливо вимовила бiлява лолiта, розгойдуючись на струнких нiжках на порозi мого кабiнету.

- Заходь. Сiдай. Я тебе уважно слухаю.

- У мене серйозна проблема, - картинно клiпаючи вiями, повторила дiвчина.

Вiдверте кокетування напружувало. Але, вирiшивши не квапитись з висновками, я ще раз запросила присiсти свою нетипову гостю.

- Я тебе уважно слухаю.

- Ви не розумiєте… - продовжувала юна спокусниця у своєму стилi.

- Чого саме?

- Ну, моєї проблеми.

- Звичайно, не розумiю, ти менi ще нiчого не розповiла. Може, спробуєш?

- А хiба ви не здогадуєтесь?

Чесно кажучи, я навiть близько не здогадувалась, що могло привести до психолога випускницю Наталку Лавриненко, дочку вiдомого у мiстi бiзнесмена, першу красуню, вiдмiнницю, дiвчину непросту i хитру. Одна з улюблених забав на вчительських посиденьках - плiткування з приводу цiєї самовпевненої красунi: у що вдягнена i скiльки це коштує, на якiй машинi i який кавалер привiз, що за новий мобiльник, сумка, прикраси, зачiска, макiяж, i так без кiнця. Важко вiдшукати вчителя, який би забув сплюнути поза очi, ставлячи Наталцi чергове «вiдмiнно».

- Я тебе уважно слухаю, Наталко, - ще одна спроба дiбратися сутi.

- Наталi… - ненав'язливо виправляє дiвчина i додає: - Якщо неважко.

- Ок, Наталi. То з чим ти прийшла?

- О, я прийшла з величезною проблемою.

- Вона стосується лише тебе чи ще когось? - питаю, намагаюсь отримати хоч якийсь фактаж i побороти вiдчуття, що надi мною знущаються.