Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

- Ну Олька дала! - знову подав бас неголений борець за конфiденцiйнiсть. - Фiфа! А я тут забабахал уже на півсторінки. Прикиньте, німцi - пуктуальнi!

Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi.

Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» - не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».

I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.

Змiст прислiв'я «Менше знаєш - краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х - повiрте, вiдчуття не з найкращих!

Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi - джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми - однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.

Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва - «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»

Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:

- Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!

- Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, - я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.

Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина - пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог - не чоловiк, справжнiй чоловiк - не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.

- Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр! - почав наш психолог, потираючи спинку стiльця. - Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…

«Розказати про практику?», - мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.