Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

Я ще студентка, й окрiм турбот шкiльного психолога маю клопiт iз навчанням. П'ятий курс з усiма його вимогами, парами та сесiями дратує з кiлькох причин. По-перше, метушня мiж унiверситетом та школою виснажує, по-друге - заважає працювати, по-третє - переконує в непрактичностi вузiвської освiти. Iншими словами - за рiк куштування шкiльного хлiба я навчилася вдесятеро бiльше, нiж за чотири попереднi роки гризiння гранiту науки.

Одна з небагатьох радостей, яку менi таки довелося пiзнати за роки навчання, - наукова робота. Менi пощастило: я зустрiла цiкаву людину, яка мала безлiч цiкавих iдей, - мого наукового керiвника. Одна з його iдей перетворилася на курсову, а згодом i на дипломну роботу. Ми вивчали етнiчнi стереотипи, нас цiкавило, як українцi ставляться до представникiв iнших нацiональностей, що думають про них.

Заражена науковим ентузiазмом, я недозовано «ковтала» книжки (i розумнi, i тi, яких бiльшiсть), гарячково перебирала методики, мене лихоманило вiд власної зухвалостi - я можу проаналiзувати не що-будь - етнiчну свiдомiсть!

Нарештi - поле! Я вивчатиму стереотипи старшокласникiв у своїй власнiй школi! Сповнена гордостi вiд того, що я не просто шкiльний психолог, а ще й справжнiй дослiдник, iду в 11-А.

«Привiт!» - кажу, i далi щось на кшталт: «Ми з вами можемо прислужитися українськiй науцi, провести дослiдження i дiзнатися багато цiкавого про себе та iнших! Для цього будемо порiвнювати представникiв рiзних нацiональностей, шукати спiльне i вiдмiнне у рисах їхнього характеру, у поведiнцi, ставленнi до себе, iнших, життя…»

У вiдповiдь - незрозумiле мугикання, вигуки «Ну-ну!», «А це замiсть алгебри?», «А що нам за це буде?», нарештi - «Добре…», «Давайте свої папiрцi», «Показуйте, що там треба робити».

Пiсля довгих пояснень i уточнень - схиленi голови, гризiння ручок, рипiння стiльцiв, заглядання через лiкоть сусiда, - усi ознаки iнтелектуальних мук. Працюють. Завдання непросте - треба порiвняти мiж собою представникiв рiзних етносiв, здебiльшого тих, з якими контактуємо (українцi, росiяни, бiлоруси, поляки, цигани, євреї, чеченцi), або тих, про яких багато чуємо (американцi, японцi, нiмцi). Порiвнювати об'єкти слiд по три, причому необхiдно вказати рису, яка об'єднує двох із них, наприклад, українцiв i росiян, але вирiзняє третiх, припустимо, бiлорусiв.

Через кiлька хвилин вiдносної тишi клас помiтно розворушується, то тут, то там виникають збурення.

- Лєн, як назвати тих, у кого на все своя думка? Ну, неслухняних, впертих, як осли? - смикає подругу дiвча з першої парти, не в змозi саме пiдшукати необхiдне слово.

- Вiдчепись, я сама нiчого не можу придумати. Як же цих циган обiзвати? Як не скажеш - якась лайка виходить, - буркотить однопартниця.

- Дiвчата, - кажу, - пишiть так, як пишеться. Це ж вашi думки, вони важливi, тим паче, що опитування анонiмне.

- Знаємо, плавали! - нахабно розтягнувся на стiльцi дебелий хлопчина з прищами з-пiд ранньої рослинностi. - Завучка теж анонiмно опитувала, що про вчителiв думаємо. Я досi вiд Термiнаторшi вигрiбаю (його бас раптом змiнився тягучим фальцетом, схожим на голос математички): «А от ще одна двiйочка вiд психованої i пiдiрваної. I помiтьте, Романе, по заслузi двiйочка, по заслузi…» Тьху!

- Ну знаєш! - я аж захлинулася вiд праведного обурення. - Та як можна таке про вчителiв го… - вчасно обiрвавшись, - думати. Все, напевно, й справдi було анонiмно, може Тер… Алiса Вiталiївна вiд тебе самого десь почула. Я даю слово - все анонiмно, я навiть на прiзвища не всiх знаю. Роботи самi зберете, перемiшаєте i вiддасте менi. Даю слово!

Трохи помовчали. Кiлька разiв перепитали, чи й справдi нiхто не дiзнається про авторство та чи можна писати все, що на думку спадає? Пiсля чергових запевнень знову схилилися над бланками. Я навiть помiж рядами ходити припинила, щоб не подумали, що шпигую, почерки запам'ятовую. Стала бiля дверей, чекаю. Раптом:

- Та ну його! Шо за фiгня? Вам треба, ви й пишiть! - ручка вдаряється об парту, вiдлiтає кудись за спину розлюченого дiвчиська.

- Що сталося?

- Ну нє знаю я, как iх сравнiть! - дратується розфарбована школярка, суплячи пiрсинговану брову. - Нє-зна-ю!

- Слiв не вистачає?! - знущання саме ковзнуло з рота.

- Прєд-став-тє-сє-бє! Такая я дура! Довольні?!

Дiвчина хапає сумку й вилiтає з класу, ледь не збивши мене з нiг. За нею, кинувши аркушi на стiл, ще двоє. Вже з коридору чутно «Оля, підожди!» та лункий стукiт пiдборiв. У кожному з дiвчачих бланкiв лише кiлька рядків, усi на кшталт «українцi та росiяни - хорошi (варiанти: нормальнi, симпатичнi); євреї - поганi». Такi собi Елочки-людожерки наших днiв.