Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

- Скажiть, а ви намагалися з ним займатись окремо? I до речi, якi в нього успiхи з iнших предметiв?

- Жодних. З ним неможливо займатись. Якi батьки - такi дiти. Не вийдуть з нього люди. Повiрте моєму досвiдовi.

Петро виявився звичайним «важким пiдлiтком», ще й з непростою ситуацiєю в родинi. Про серйознi порушення розвитку не йшлося, лишень педагогiчна занедбанiсть. Але усi мої спроби пояснити щось Iринi Петрiвнi завершувалися там, де й почалася наша розмова, - в коридорi: «Не захотiли мене послухати, от самi з ним i панькайтесь. Ви ж психолог, не я!»

…або спосiб переконати себе самого в педагогiчностi непедагогiчного рiшення («iншого виходу не було»)…

- Вiкторiє Валерiївно, хочу порадитися з вами, - Iрина Iванiвна, математичка.

- Слухаю вас.

- Я була вимушена розповiсти батькам Петренко Юлiї про її шури-мури з тим Костею з 11-Б. Вони уроки прогулюють прямо на майданчику пiд вiкнами. Сидять обнiмаються, цiлуються.

- I як вiдреагували батьки?

- Ну як? Вони люди суворi, вважають, що «биття визначає свiдомiсть», от i… Юля зi мною не вiтається, на уроках мовчить, слова не витягти. Але я не могла по-iншому. Вони ж батьки, мають про свою дитину все знати, виховувати. I колеги мене пiдтримали.

- А чому ви не могли по-iншому?

- Не плутайте мене вашими психологiчними питаннями. Не могла. Хiба Юля мала право так поводитись? Хiба батьки не повиннi виховувати власну дочку? Я вчинила правильно, а то вже їхнi сiмейнi проблеми, як із власною дитиною розбиратись.

- Ви у цьому впевненi?

Iрина Iванiвна впевнена не була, iнакше б не розпочала нi зi мною, нi з iншими колегами цю розмову. Проблема полягала в тому, що iншi включилися в гру «вчитель завжди правий» i не ставили «психологiчних запитань».

…або порожня розмова без сенсу…

- Вiкторiє Валерiївно! Зачекайте хвилинку. Хочу поговорити з вами, - гукає Ромульда Борисiвна, колишня завуч з виховної роботи, стаж на посадi - двадцять п'ять рокiв (подумати страшно). - Я дуже люблю психологiю.

- Слухаю вас, - одповiдаю, а сама міркую: «Цiкаво, за що?»

- Я багато читаю, Карнегi поважаю.

«Це ж треба!» - думаю про себе, але посмiхаюсь увiчливо.

- Запитати хочу. Менi собаки сняться, до чого це, як ви гадаєте?

Ну що сказати? А я ж психолог, маю вiдповiсти щось розумне й психологiчне, iнакше - ляпас по авторитету.

- Може, ви гуманiст, тварин любите? Побачили якихось голодних собачок з вечора, от i наснились? - видушую з себе, ледве стримуючи посмiшку.

- Ви ж психолог, скажiть щось конкретнiше, проаналiзуйте. Може, до мене друзi приїдуть?

- А ви їх запрошували?

- Звичайно.

- Тодi обов'язково приїдуть. Вибачте, але на мене чекають, - безбожно брешу та рушаю коридором, ледве стримуючи бiг i смiх.

Не знаю, що подумала Ромульда Борисiвна про мою здатнiсть до психоаналiзу, проте цю iсторiю я часто розповiдаю студентам, намагаючись продемонструвати усю безглуздiсть того, як iнколи сприймають психологiв у школах: мiнiмум - як штатних екстрасенсiв.

…або багато iншого, такого, що не має жодного стосунку до конструктивного прагнення розв'язати проблему.

Проблема, яку повинен розв'язати для себе кожен без винятку шкiльний психолог - якi функцiї i обов'язки виконувати. Звiсно, уся наша дiяльнiсть регулюється вiдповiдними мiнiстерствами та вiдомствами. Є «провiднi напрями» справи, яких слід чiтко дотримуватися, та види робiт, якi повиннi сумлiнно виконувати. До таких належать психологiчнi дiагностика, корекцiя, профiлактика, консультування й просвiта. Однак, як i в будь-якому колективi, у кожнiй школi кожен працiвник, окрiм писаних та затверджених, має неписанi права й обов'язки. Саме тут пiдстерiгають юних психологiв найнебезпечнiшi небезпеки.

Добре, якщо правило молодого спецiалiста дiє, - тодi тебе не навантажують, зайвими перевiрками не напружують, дають можливiсть роззирнутися, зметикувати, що до чого. Менi пощастило: нi мiський методист Руслана Богданiвна, нi шкiльна директорка Iнга Iванiвна жорстко регламентувати мою дiяльнiсть у перший рiк не збиралися.