Вікторія Горбунова - Записки шкільного психолога

Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:

- Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!

Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:

- А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.

«Ти ж психолог!» - скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» - а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…

I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, - пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала - плакатним пером. Вiдчуваю: я - справжнiй психолог!

Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так?» Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi.

Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази - визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою - нiби мною скористалися без дозволу.

Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах?

Це або спроба перекинути свою провину на iншого…

- Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, менi необхiдно поговорити з вами, - ловить мене в коридорi iсторик Iрина Петрiвна. - Маю розповiсти про Грищенка Петра. Я не раз зверталася до адмiнiстрацiї, радила показати його психiатровi або ще комусь. Хлопець ненормальний, це я з усiєю вiдповiдальнiстю заявляю.

- Що ж в ньому ненормального?

- Вiн не вмiє тримати себе в руках, у нього роззосереджена увага i, думаю… нi, я впевнена - розумова вiдсталiсть.

- Навряд чи ми з вами можемо ставити такий дiагноз. Я запрошу Петю i спробую з ним попрацювати.

- Не треба з ним працювати, йому нiщо вже не допоможе. А до вас я його сама приведу. Обстежте i дайте вiдповiдну довiдку, хай iде до психiатра i взагалi з нашої школи. Не мiсце йому тут.