Георгий Касьянов - Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)

Не слід забувати і про те, що згадану буферну зону разом будували як колишні представники комуністичної номенклатури, що зберегли владу, так і їхні опоненти з «націонал-демократичного» табору, частина з яких сама увійшла до владних структур. На початку 1990-х років між цими двома силами був досягнутий негласний компроміс, заснований на формальній спільності інтересів – побудові української державності. Причому якщо серед націонал-демократів були діячі, для яких «побудова української державності» була не формальним символом чи зручним гаслом для пристосування при «новій» владі, а й справді справою морального обов’язку (це стосується передусім частини колишніх дисидентів), то для переважної більшості комуністичної номенклатури, яка перетворилася на номенклатуру нової держави, гасла державотворення були передусім зручним знаряддям утримання влади і засобом власної легітимації.

Колишні комуністи перетворилися на націоналістів і з не меншим запалом, ніж їх недавні опоненти, заходилися публічно засуджувати «злочини тоталітарного режиму» 63 63 Найбільш показова фігура у цьому сенсі – Леонід Кравчук. У 1980—1988 рр. він був завідуючим відділу агітації та пропаганди Центрального Комітету Комуністичної партії України, брав участь у контрпропагандистських заходах з приводу 50-річчя голоду 1932—1933 рр. У 1989 р. він став завідуючим ідеологічним відділом ЦК КПУ та до зміни курсу брав активну участь у дебатах з націонал-демократами. У 1991 р. він став президентом України, далеко випередивши свого конкурента від «націонал-демократичних» сил В. Чорновола. У 1993 році Микола Плав’юк, Президент Української Народної Республіки в екзилі та керівник Організації українських націоналістів (мельниківців), передав Л. Кравчуку повноваження Президента УНР – таким чином було продемонстровано символічний зв’язок між владою УНР і сучасною українською владою. Переважна більшість організацій української діаспори відкрито чи опосередковано підтримали цю ідею, йдучи на співпрацю з представником компартійної номенклатури для підтримки ідеї державного будівництва. , таким чином нейтралізувавши можливі звинувачення на свою адресу.

Зрозуміло, що ті, хто відновив Комуністичну партію України у 1993 році, успадкували її удавані і реальні «гріхи» – створили в своїй особі додатковий буфер для можновладців – своїх колишніх колег. Боротьба з комунізмом і комуністичною спадщиною в особі тих, хто офіційно успадкував комуністичне минуле і став на його захист, стали зручною формою містифікації суспільства і відволікання уваги від масштабного переділу влади і власності в 1990-ті роки.

Зрештою, варто згадати й те, що тема тоталітарного минулого і голоду 1932—1933 років поверталася до колективних уявлень про минуле на тлі масштабної соціально-економічної кризи, коли переважна частина населення України переймалася передусім питанням виживання в нових, надзвичайно складних і незвичних суспільних умовах. Будь-які сигнали з політикуму, спрямовані на мобілізацію проти «важкого минулого», не викликали в цей час помітного резонансу в суспільстві, яке переймалося важким сьогоденням.

Важкий досвід сучасної повсякденності і супутня соціально-психологічна депресія, з одного боку, актуалізували спогади про важкі випробовування у минулому, з іншого – нівелювали гостроту сприйняття травматичного досвіду минулого. Не можна не помітити, що суспільний інтерес до теми голоду 1932—1933 років значно пожвавився у 2003—2007 роках як завдяки активізації політики пам’яті з боку президента, так і завдяки покращенню соціально-економічної ситуації.

За часів В. Ющенка політична інструменталізація Голодомору вийшла на якісно новий щабель. Тема голоду стала складової гострої боротьби за політичну владу. Утилітарне використання теми досягло апогею в діяльності усіх конкуруючих сил, незалежно від того, відстоювали вони «геноцидну» версію чи заперечували її. Саме в цей час питання визнання Голодомору геноцидом стало питанням зовнішньої політики. Саме з В. Ющенка Голодомор став першою в незалежній Україні спробою юридично-політичними засобами регулювати питання інтерпретації минулого – аж до спроб запровадження кримінальної відповідальності за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 років.

Цікаво, що утилітарне використання теми не зменшилося і за часів правління головного суперника «історичного президента». Правлячий клас часів В. Януковича визнав практичні можливості Голодомору у справі власної легітимації, хоча й у підкорегованому вигляді. Тим не менш, практично всі політичні сили, опоненти В. Януковича доклали чималих зусиль для використання Голодомору в політичній і моральній делегітимації президента, який своїми діями відкрив одну з найтрагічніших сторінок новітньої історії України.