Річард Докінз - Сліпий годинникар. Як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Пояснення – складне мистецтво. Можна пояснити щось так, аби ваш читач зрозумів слова, а можна так, аби він усім єством осягнув їхнє глибинне значення. У другому випадку іноді недостатньо просто неупереджено викласти докази. Треба стати адвокатом і задіяти хитрощі адвокатської професії. Ця книжка не є безпристрасним науковим трактатом. Такими є інші книжки з дарвінізму, багато з яких чудові, інформативні й мають читатися у зв’язці з цією. Слід зізнатися, що ця книжка не просто далека від безпристрасності, а й місцями написана з такою пристрастю, що у фаховому науковому журналі могла б викликати нарікання. Безумовно, її завдання – інформувати, але й переконувати теж, і навіть ( цілі тут можна визначити доволі чітко) надихати. Я прагну надихнути читача баченням нашого власного існування, з яким він безпосередньо стикається, як страшної таємниці й водночас передати весь свій захват від того факту, що це – таємниця з елегантною розгадкою, доступною нашому розумінню. А ще я прагну переконати читача в тому, що дарвінівський погляд на світ не просто виявився слушним, а що це – єдина відома наразі теорія, здатна в принципі розгадати таємницю нашого існування. Це робить дарвінізм двічі задовільною теорією. З цього можна зробити впевнений висновок, що він застосовний не лише на цій планеті, а й в усьому Всесвіті, де тільки можна знайти життя.

Та в одному я хочу відмежуватися від професійних адвокатів. Юристові чи політикові платять за його пристрасть і переконливі промови в інтересах клієнта або справи, в яку сам він може й не вірити. Я таким ніколи не займався й не збираюсь. Я можу не завжди бути правим, але я палко обстоюю істину й ніколи не говоритиму того, що не вважаю правильним. Пам’ятаю, як я був шокований, відвідавши дискусійний клуб одного університету для дебатів із креаціоністами. За обідом після дебатів мене посадили біля молодої жінки, яка виголосила доволі потужну промову на користь креаціонізму. Вона явно не могла бути креаціоністкою, тож я попросив її чесно розповісти мені, чому вона це зробила. Вона дуже легко визнала, що просто вдосконалювала свої навички ведення дебатів і їй видалося цікавішим обстоювати позицію, в яку вона не вірила. Вочевидь, це поширена практика в університетських дискусійних клубах, де учасникам просто вказують , на чиєму боці їм виступати. Їхні власні переконання до уваги не беруться. Я ж пройшов довгий шлях із виконання неприємного завдання публічних виступів, бо вірив в істинність руху, який мене просили представляти. Коли я виявив, що члени клубу використовують цей рух як засіб гри в суперечку, то вирішив відхиляти майбутні запрошення від дискусійних клубів, які заохочують нещире обстоювання позицій там, де на кону стоїть наукова істина.

З причин, які мені не зовсім зрозумілі, дарвінізм, схоже, потребує захисту більше, ніж аналогічні усталені істини в інших галузях науки. Багато хто з нас не розбирається у квантовій теорії, спеціальній чи загальній теорії відносності Ейнштейна, але це саме по собі ще не приводить нас до виступів проти цих теорій! Дарвінізм же, на відміну від ейнштейнізму, схоже, вважається законним об’єктом для нападок критиків із будь-яким ступенем невігластва. Припускаю, що одна з проблем дарвінізму полягає в тому, що, як проникливо зазначив Жак Моно, кожен вважає , що розуміє його. Це справді навдивовижу проста теорія, настільки, що деякі люди можуть вважати її просто дитячою порівняно з майже усіма фізичними й математичними. По суті, вона зводиться до простої ідеї, що невипадкове розмноження там, де є спадкова мінливість, має далекосяжні наслідки за наявності часу для їх накопичення. Однак ми маємо вагомі підстави вважати, що ця простота є оманливою. Ніколи не забувайте, що, хоч якою простою здавалася б ця теорія, ніхто й не думав про неї, аж доки Дарвін і Воллес не сформулювали її в середині ХІХ століття, приблизно через 200 років після «Начал» Ньютона і більш ніж через 2 тисячі років після того, як Ератосфен виміряв Землю. Як же така проста ідея стільки часу залишалася не виявленою мислителями калібру Ньютона, Галілея, Декарта, Лейбніца, Юма та Арістотеля? Чому їй довелося чекати на двох вікторіанських натуралістів? Що було не так із філософами й математиками, що вони її прогледіли? І як така потужна ідея може все ще залишатися здебільшого не сприйнятою масовою свідомістю?

Складається враження, ніби людський мозок був спеціально запрограмований на неправильне розуміння дарвінізму й небажання його прийняти. Візьмімо, наприклад, питання «випадку», який часто драматично називають сліпим . Переважна більшість людей, що нападають на дарвінізм, із майже непристойною пристрастю обстоюють помилкову ідею, що в ньому немає нічого іншого, крім випадкового збігу. Складність живого сама по собі є втіленням антитези випадковості, тож якщо ви вважаєте, що дарвінізм зводиться до випадку, то очевидно, що вам буде неважко його «спростувати»! Одним із моїх завдань буде зруйнувати цей міф, у який так легко вірять люди, – міф про те, що дарвінізм є «теорією випадку».