Ярослава Бакалець - Із сьомого дна

Рука старого гетьмана, тримаючи булаву, трусилася. Ідучи до собору, підтримуваний із двох сторін, він увесь час говорив із Виговським. Вірніше, говорив мало — просто давав вказівку чи запитував, а писар йому все розтлумачував. Юрко намагався також встряти в розмову, проте йому не виходило, до його слів не надто прислухалися.

Нарешті гетьман пройшов, і люди собі посунули до собору.

— Пішли, — хлопець поплескав мене по плечу. Я озирнувся на своїх друзів — вони уважно дивилися на мене.

— Відійдемо трохи вбік, послухаємо, що буде, — запропонував я своїм.

Ми рушили з натовпом. Та швидко відійти набік не вдалося — людська ріка попхнула нас всередину. Я почав опиратися, задкувати, бо ж нам навіть на подвір’я церковне не можна, не те що до собору!

Я не міг собі й уявити, що навіть земля перед собором свята!!! Направду святе місце, навіть повітря навколо нього. Я відчув, як мене починають пекти ступні, як стискає горло. Озирнувся, мої побратими, працюючи ліктями, вже проривалися в натовпі подалі від собору. Я закляк, ноги перестали слухатися. В очах почало темніти. Крізь густу пелену я побачив, як Біда з Лихом вернулися й почали тягти мене за собою. Далі вогонь в очах і зовсім згас.

Як же мені болить голова!!! Гадаю, настав час відкритися вам, познайомитися з вами, як то кажуть, поближче. Я навмисне із самого початку нічого не розказував ні про себе, ні про своїх приятелів, щоб цікавіше було. Люди — дуже цікаві, заради цікавості вони часто нехтують і розумом, і страхом.

Ви, люди, нас чомусь вважаєте поганими, хоч ми нічого лихого вам не зробили. Ми прийшли здалеку, але не з чужої землі, не з ворожої держави — нас послали з тамтого світу, із самісінького дна пекла. Ми біси, чорти, чорні ангели — називайте, як хочете. Звати нас Лихо, Біда і Недоля.

Не поспішайте відразу хреститися й плювати в книгу. Шукайте гріх не в книзі й навіть не в нас, а в самих собі. Думайте головою й дивіться очима — розумний навчиться багато. Чорти завжди боялися розумних, чистих серцем та відважних.

Таких людей було завжди мало, і жили вони праведно й важко, чекаючи на нагороду в небі. А дурень дурнем і залишиться, однак життя проживе весело, легко й безтурботно. Я вам розкажу про різних людей, які були нам або друзями, або заклятими ворогами, а ви вже вибирайте, на кого рівнятися, з ким вам по дорозі.

Отже, наш пан Люцифер послав нас із простим загадом — відпровадити на той світ побільше козаків, бо дуже вони вже йому насолили, про іцо я вже казав, пам’ятаєте? Він спустився на саме дно й вибрав нас. Мене вважали в пеклі перспективним вербувальником, не втямлю, чому господар вибрав саме мене, бо перед ним гріха не чув ніякого. Певно, якась курва написала кляузу, бажаючи працювати на моєму місці. Лихо та Біда трудилися у відділі виконання покарань, тобто мордували душі грішників. Тепер я переконався, що таким бовдурам розізлити князя було неважко.

Колись я працював вербувальником, тинявся по. шинках. «Вербувати» на нашій мові означає намовляти людей на гріх, як наш пан колись намовив Єву, а та вже «завербувала» Адама. У мене була вузька спеціалізація — горілка. Вербував, повертаючи людські погляди від дому та церкви до чарки та корчми. Робив їх щасливими. Ходиш сумний, холодний, голодний, а тут перехилиш чарку, другу — і вже тепліше й веселіше, а ще одну випив, пивом запив — то й їсти не хочеться. Найкращою закускою для мене була печінка, людська печінка.

Щоб якнайшвидше виконати завдання та повернутися щасливо додому, я спробував згадати новітню історію козаків.

Якщо коротко вдатися в цю історію, то ненависть нашого пана й «чубатих» пішла ще від часів заснування Запорозької Січі. Запорожці кріпко трималися своєї святої віри, захищали від ворогів благословенну Богом Україну. Були сильні духом і дорожили свободою навіть більше, ніж життям 3 жінками не водилися, били басурманів і католиків. Тому козаки були ще страшніші, ніж святі праведники, ченці та священики разом узяті. Вони не мали на собі гріхів, а коли й мали, то розплачува-лися за них кров’ю в ім’я віри Христової та землі Української. І та чума від них поширювалася по цілій Україні. Скільки не намагався наш господар — знищити те гніздо ніяк не вдавалося.

З утворенням козацької держави Богдана Хмельницького і зовсім справи стали кепські. Козацький дух розлився всюди, у кожного в очах і в серці була віра, яка прищеплювалася зі старих дум, з пісень, а також у школі та церкві.

Нас перекинули з пекла сюди, ось тому й знялася така буря зі зливою та громовицями — відчинилася пекельна брама. Поспішали так, щоби встигнути до світанку до мірошника, бо не переносимо сонячного світла. Мельник — старий грішник, який не знати за що продав душу нашому панові. «Вбранка», у які ми одягалися, це, звичайно, не тільки одяг, як ви подумали спершу. Це людські тіла. Мельник вшсопав їх із незапечатаних могил. Чим більше тіло пролежало в землі, тим тяжче гоїлося. Ось чому ми були спочатку у страшних виразках та ранах. Ліки старого, а також наш бісівський дух влили в ці тіла нове життя.