Лора Подгорная - Печатка Святої Маргарити

Маркові пригадалося: чоловік у білій робочій блузі, що минав їх з Головнокомандувачем біля входу до ресторану «Бульйон», видався йому дивним: у простій робі він поспішав, мало не біг ошатною вулицею Расіна… Цим і привернув його увагу до себе.

Швед мимоволі напружився, готовий вихопити револьвер будь-якої миті.

Та чоловік минув їх і почимчикував швидкою ходою собі далі.

Попрощавшись із Петлюрою і перейшовши на протилежний бік вулиці, Марко уже фізично не міг допомогти Головнокомандувачу — був занадто далеко від нього.

А тим часом на розі вулиці Расіна і бульвару Сан-Мішель перехожий у білій робі — годинникар Самуїл, він же Шльома Шварцбард, сповільнив крок, зупинився, даючи можливість жертві наблизитися до нього.

Він вичікував, поки Петлюра попрощається із Марком та поки Марко перетне вулицю, відійде подалі. Він знав, хто з них двох є Симоном Петлюрою; Петлюра ж, нічого не підозрюючи, і справді неспішно рушив у бік Шльоми; замислений, ішов тротуаром, аж раптом зупинився перед вітриною книгарні, розглядаючи виставлені за склом новинки…

Цього Шльома не передбачив.

Напевно, було так: Шварцбард повернувся і рушив назад, до книгарні, у вітрині якої розглядав книги Петлюра. Підійшов ближче, щось запитав, а далі…

Марко сам не розумів, чому тоді озирнувся, хоч озиратися вже не було потреби. Відійшов занадто далеко. Щось змусило його зупинитися і поглянути у бік постаті Головнокомандувача перед книжковою вітриною. У цю мить один за одним пролунали постріли: перший… другий… третій… четвертий… п’ятий…

Шльома Шварцбард, не здригнувшись, розрядив у беззбройного Петлюру пістолет із сімома кулями. Як стало потім відомо, шоста й сьома не влучили. Восьма не вийшла, бо застрягла через гільзу сьомої…

Марко побачив, як прошите кулями тіло керманича УНР повільно, наче уві сні, осідає на тротуарну бруківку. Кинувся з криком до Петлюри, на ходу дістаючи власний револьвер…

Шльома наче задерев’янів, не рухався з місця.

Марків крик та звуки пострілів привернули увагу нечисленних перехожих. З «Бульйону» та сусідньої кав’ярні повибігали відвідувачі… Швед кинувся до пораненого Петлюри. А у того сорочка на грудях уже просякла червоним. З рота потекла густа кров, очі закотилися…

Марко схопив Шльому за барки, шарпонув, зацідив кулаком в обличчя…

— Сволото! Хто? Хто тебе послав? — прокричав хрипким голосом.

— За єврейські погроми в Україні… — навіть не ухиляючись від побоїв, прошипів Шварцбард українською. — То моя помста за єврейські погроми…

— Сволото більшовицька! — безсило загарчав Марко. — Будь ти проклятий!

Знову кинувся до Петлюри, та допомогти йому отак, посеред тротуару, було неможливо.

Підоспіли кілька чоловіків. Вони, як і Марко, кинулися на Шльому з кулаками, і якби у ту мить не нагодився поліцейський, Шварцбарда затовкли б на місці.

Він не чинив спротиву, не закривав блідого обличчя від побоїв, дав себе арештувати. Тільки повторював, як закляття: «То за єврейські погроми! То за єврейські погроми в Проскурові!»

Симон Петлюра помер, не приходячи до тями.

Помер через якихось двадцять хвилин після того, як Марко з трьома випадковими свідками трагедії підняли його, закривавленого, з тротуару вулиці Расіна і якомога швидше доправили до лікарні Шаріте.

Петлюру відспівували тут, у православній румунській церкві, яку він відвідував через відсутність у Парижі української.

Золотаво-чорні змії жалобних стрічок обрамляли краї домовини; вона потопала у вінках із живих квітів. Задушливе, пропахле ладаном повітря вдихалося важко, майже фізично відчутно. Та й людей зібралося чимало: окрім парафіян (Петлюра приходив сюди на богослужіння, його знали тут усі) були присутні представники грузинської, чеської, азербайджанської громад в екзилі, спеціальний представник маршала Пілсудського, журналісти, парижани, що були знайомі з Петлюрою особисто…

Споглядаючи у труні бездиханне тіло керманича УНР, Швед втішав себе думкою, що у передсмертній безсвідомості Петлюра не страждав від пекучого болю.

Жадібно ковтнув повітря: здавалося, у горлі застряг колючий клубок, що не давав зробити ще один подих. Хотів зробити крок, аби підійти ближче до труни, та дядько Альбер стримав його, непомітно ухопивши за руку.

— Навіть не думай! — проказав він ледь чутно французькою. — І на кладовище іти теж не смій. Потім якось. Іншим разом. Ти вже й так достатньо засвітився. Там, у Стамбулі, виробляй собі що хочеш, ризикуй життям, як заманеться… А тут, доки ти у Парижі… Не забувай, твої батьки живуть у моєму домі. Я не хочу бачити страждання твоєї матері, якщо із тобою теж раптом щось станеться у мене на очах. До того ж, Марку… Ми і так ризикуємо, прийшовши сюди. Думаєш, якщо більшовицькі агенти слідкували за мсьє Петлюрою, вони не бачили вас разом у «Бульйоні»? Чи тут, серед натовпу, немає їхніх очей та вух? Хто взагалі тебе напоумив зустрічатися із ним у такому місці? — сердито додав дядько Альбер. — Ходімо, вийдемо з церкви, тут немає чим дихати…