Софія Парфанович - Карусь і ми

Як кожного вечора, Латастий оце прокинувся та дбайливо помився. Коли він спав, Карусь відбув одну-другу поїздку і тепер відпочивав. Латастий обнюхав його колеса. Так він вивчав, що трапилось Карусеві в дорозі. Мабуть, таки Латастий дружив з Карусем, що дбайливо захищав його схованку.

Повзаючи попід дверима, висунувся з ґаражу та присів біля дверей. Розглядався. Кожному треба б так: поки кинешся в життя та його пригоди, спершу розглянься та вивчи оточення. Обережність, окрім хоробрости — похвальна прикмета котів. Пол Ґаліко, великий знавець котів, пише: «Коли не знаєш, що робити, сядь і мийся!» Щоправда, Латастий помився перед тим, а оточення знав досконало, але сьогодні трапилось те, на що він віддавна був приготований: великий, рудий, пухнастий кіт ходив по подвір’ї. По його подвір’ї! Він появлявся тут не раз, і Латастий мав з ним уже декілька перепалок. До його появи Латастий був беззастережним і єдиним господарем цього місця. Ніхто не зважувався займати його. Але той заволока, очевидно, шукав собі зачіпки. Не помогло тих кілька прочуханів, що їх дістав від Латастого.

Побачивши ворога, Латастий занявчав протяжно, пронизливо. Шерсть на ньому з’їжилась, хвіст настовбурчився. Латастий бив ним швидко й злісно об землю. Кинувши погрозливе «вав!», рушив негайно на противника. Вони зчіпились і серед гарчання, плювання та нявкоту стали дерти один одного кігтями та гризти зубами. Серед борні вони виглядали як один клубок, що з усіх боків має кігті й зуби. Ними дерли й гризли один одного.

Їхній пронизливий вереск дійшов до вух людей, що жили в цьому домі. Може дехто з них мав кота чи кицьку і налякався, чи не попали вони в небезпечну гризню. Повиходили на подвір’я, дехто виткнув голову з вікна. Побачивши двох волоцюг у смертельному змаганні, вони стали до нього приглядатися. Людина споконвіку любила ігрища! Боротьба ґлядіяторів з дикими тваринами розбуджувала в неї дикі, кровожадні інстинкти. А до боротьби биків люди радо приглядаються чи то в Мехіко, чи на фільмі.

З зацікавленням стежили вони за подією, що відбувалась під ярким світлом вуличної лямпи, і брали в ній участь вигуками та вимахуванням рук.

— Бери, бери його! — вигукували. — Зубами, зубами! За горло, за горло!

— Дай йому порядного прочухана! — кричав крамар, що якраз прибирав на подвір’ї коробки.

Власник бару кинув запит: чия візьме? І тут же чоловіки стали закладатись.

А вороги жерли один одного, і рясно потекла кров. Не було пізнати, з котрого, бо оббризкала обох.

Невідомо, на чому було б скінчилося, якби не Малова мама. Побачивши, що вороги гризуть один одного до крови, вона крикнула:

— Гей, сусіди! Не стид вам приглядатися бездільно, як вони жеруться, та ще й розважатися? Вони ж загризуть один одного!

— Овва, велика шкода! Мало котів волочиться по перевулках? — кпив собі шинкар.

— А ти ловитимеш щурів та мишей, як котів не стане? — відгризалась пані. — Мале! Мале! Швидко сюди!

Мал, що якраз кінчав одягатися, збираючись до праці, вибіг на ґанок. Побачивши, що діється, збіг на подвір’я, розкрутив кран, що біля нього мив авто, і пустив сильний струмінь води на клубок, що борсався, кидався, не чув і не розумів нічого в розпалі боротьби, тільки страшну ненависть. Вони ж — коти, а леви, пантери та тигри — їхні свояки.

Струмінь води припинив дальшу боротьбу й розігнав ворогів.

Чоловіки шкодували, що не довелось їм далі приглядатись до бійки та побачити, чия візьме.

Мал пішов до бару, де гості ще довго обговорювали подію. Щождо котів, то їх поглинула ніч на глухих провулках міста.

У ґаражі поселивсь котище піскового кольору, вагою в яких дванадцять фунтів. Чи то той сам, що мав гризню з Латастим? А що сталося з ним? Невже він, гордовитий володар цих посілостей, дав себе відси вигризти? Хто може знати? Його, як багато інших, проковтнули поплутані нетрі міста.

Одного дня зникнемо й ми. Тільки на просторому цвинтарному полі невеликий камінь з написом розкаже, хто лежить під ним. Та коти гинуть у темних закамарках каналів, і їх, як і інше падло, поїдають щурі та комахи. Спеціялісти в цьому ділі — мурашки. Ці дрібнесенькі комашки — санітарна служба нашої землі. Вони очищують її від усього, що мертве чи хворе, нездатне жити й боротися.

Рудько (так я його назвала) був піванґорської породи, і характер у нього був зовсім інший, як у Латастого. Він не був такий дикий, як Латастий, і до людини ставився доволі прихильно. Так і знати було, що мав колись любу дбайливу господиню. Може то була якась стара жінка, що померла, і Рудько залишився сам? А, може, хтось, що покинув місто і в ньому свого кота?