Софія Парфанович - Карусь і ми

Все ж, коли раз я не зрозуміла чогось складнішого, він таки забажав знати, звідкіля я, та якою мовою говорю.

— Я, Мале, з Европи. Країна, з якої походжу, називається Україна, а нарід, що живе там — українці, — стала розказувати я.

Ми сиділи на східцях, що вели з ґанку на подвір’я. На них ми сідали не раз, коли нам кортіло порозмовляти. Крім того, на них гралися ірландські діти. Ляльки, м’ячі й механічні іграшки лежали порозкидані, інколи й уночі. Було приємно дивитись, як гралися дітлахи. Внизу, на подвір’ї, хлопці грали в бейзбол. Інколи пробіг кіт чи з гавканням вдерся від провулка пес. То було життя на «задньому городі» — так тут називають це місце.

— Чи «Юкрейнієнс» — те саме, що «Юкіс»? Я бачив на телевізії таку групу. Але ті грали в «сакербол»!

— Так, це те саме. Тільки ж у нас удома ніхто їх так не називає. Це вже спрощена та скорочена назва, що постала в цій країні. Тут люблять усе, що можна коротко написати чи вимовити. Отож, Україна, Мале — це простора країна, що лежить в південно-східній Европі. Дай олівець, а накреслю її тобі.

— Зараз, зараз! Не потрібно! Я принесу свій атлас. Там є й Европа.

Розкривши атлас, ми знайшли на сімдесят третій сторінці Росію. А власне: УССР = USSR.

— Та це ж Росія! — заявив Мал, коли я показала йому причорноморську країну. — Це комуністичні Сполучені Штати. Знаю про них зі школи. Але, де ж та Україна?

Я стала розказувати Малові про антів і скитів, про половців і печенігів. Тільки так, коротко. Бо для нього це теж не була Україна. Швидко я перейшла до княжої доби та стала розказувати про Святослава й Володимира, про Ярослава та його нащадків. Баталії захоплювали хлопця, блиск Візантії і геройство болгар, нарешті похід монгольських орд переносили його в далекі країни. Але він подивляв більше половців і монголів, ніж русичів. Вони нагадували йому індіян і підкорення Америки білою людиною. І для нього було самозрозуміле, що здобуває той, хто сильніший.

— Я бачив у кінотеатрі чудові фільми — «Джінґісхан», «Аттіла». То були герої! Вони підкорили мало не всю Европу. Потім прийшли росіяни. О, вони розумні й хоробрі! Але що сталося з вашими українцями, з тими князями, що ви розказували?

Я перестрибнула швидко до козацької доби. Я розказувала йому про Січ і про гетьманів, про Дорошенка, Хмельницького…

— Знаю, знаю! — вигукнув Мал. — Я бачив фільм «Тери Балба». Чудовий фільм! Тільки ж, як міг той батько вбити свого сина? За кохання батько не сміє карати сина! Інша справа, коли жінка чи чоловік зрадить, тоді, очевидно, треба вбити зрадника.

Мал розумів кохання так, як воно описане чи показане в книжках — тих за центи, що на полицях у «дроґістів». Ну, і з фільмів.

— Його батько боровся з ворогами. То як міг син одружитися з донькою ворога?

— Наші воювали з індіянами, але скільки їх брало за дружини індіянок? От, хочби Покагонтас.

Тяжко було пояснити моєму слухачеві різницю. А втім, чи вона була?..

— У затяжних війнах на всіх фронтах кривавились довго козаки й цілий нарід. Нарешті їхній гетьман Хмельницький уклав договір з росіянами, північними сусідами чи ворогами України. Він думав лише про союз з ними і про незалежність своєї країни. Але російські царі не додержали договору, зруйнували Січ, козацький військовий табір, а нарід придавили тяжкою неволею.

— Я казав вам, що вони розумні й хитрі! Алеж, коли «юкіс» не були задоволені з союзу з росіянами, то чому не зірвали його і не стали знову самі управляти своєю державою?

Як пояснити, як виправдати мій нарід за тяжку чотиристалітню неволю?

— О, Мале, чи ти знаєш історію Ірляндії, країни твоїх предків?

— Ми вчилися, і батько мені щось трохи розказував. Вони весь час боролися з британцями. Уже половина країни виборола собі свободу. Врешті, той малий кусочок… чи варт за нього воювати? Це ж маленький уламок нашого стейту, і користи з нього ніякої! Я бачив на фільмі, як покійний тепер президент Кеннеді їздив туди, щоб поглянути на колишню нашу країну. Я навіть сміявся: такі малі хатки, покриті соломою, маленькі поля, коні запряжені у вози і на полі люди все роблять ручно.

— Все ж де Валера боровся і за такий край.

— Він герой, і цілий світ його подивляв. Та тепер і він мовчить, а Ірландія і далі поділена.

Мал задумався, підпер підборіддя рукою і наморщив чоло.

Я розказувала далі:

— Є різниця між Ірландією та Україною. Бачиш, Україна — великий простір урожайного чорнозему. На неї споконвіку зазіхали всі сусіди. Я ж тобі розказувала. Без неї Росія не могла б існувати, голод видушив би москвинів. В Україні багаті поклади мінералів, великі фабрики. Земля і промисл. Ірляндія має тільки одного сусіда — британців. Решта ж країни оточена водами Атлантики. Україна має тільки один водний фронт на півдні, і то не великий. Решта простору — безборонний степ аж ген до Сибіру, аж ген до Монголії. А їсти всі вони хочуть — оці степовики, ну і північні москвини. Ти кинь кусок хліба між псів, побачиш, як будуть жертись за нього. Так за Україну жерлись і жеруться сусіди.