Софія Парфанович - Карусь і ми

Стів дивився на мене, як на молодшу сестру. Бо й певно: він умів їздити, а я щойно вчилася. Того він майже не міг зрозуміти.

— Скажіть мені, як то сталося, що ви такі великі і не вмієте їздити! Таж і я і багато моїх приятелів уміємо, — нарешті вирішив дізнатися Стів.

Сидячи, він закинув ногу на ногу, оцією горішньою він потрясав у повітрі. Інколи клав на неї камінець, підкидав і намагався його вловити. При цьому жвакав ґуму та пускав бульки. Але його розумні чорні очка дивились на мене допитливо.

— Я, Стіве, з такої країни, де не всі мають авта, — почала я.

— А чому не мають? — якось недовірливо питав Стів.

— Знаєш, то Европа. То такий край, на іншому континенті.

— Знаю, я бачив на телевізії. Там ще їздять возами, до яких запрягають коней. І навіть ослів! Я так сміявся, як це бачив! — сказав Стів.

— Чому, Стіве? Там же немає таких просторих міст, як тут. Ти певно бачив, що доми там високі на кілька поверхів, стоять один вище одного, і люди живуть тісно.

— Ага, тато казав: то старий край! Я щасливий, що там не живу! Мусів би їздити ослом.

— А чи кінь тобі не до вподоби? Ти ж спостерігаєш на телевізії, як ковбої скачуть на конях і виїздять на них навіть на найвищі гори. Авто туди не виїхало б.

Стів задумався.

— Ну, на гори то певно, що треба мати коня. Врешті, я вмію їхати й на коні. Але ліпший гелікоптер.

— А ти як навчився їздити на коні? — спитала я без недовір’я. Раз він уміє так добре правити автом, то що для нього кінь?

— Вел, тато бере мене неділями на Бел Айл. То такий острів, ви знаєте?

— Знаю. Там є зоологічний сад для дітей і по ріці плавають кораблі.

— І там є теж стайні. Але я їздив досі на поні. Тато сказав, що, як буду старший, візьме для мене коня. А потім піду до Тексасу і буду ковбоєм.

Стів мав такі ж мрії, як багато його ровесників.

— Але, Стіве, в Европі є теж авта. Їх багато, багато, більше ніж можуть вміщати старі вузькі вулиці. Ти знаєш, всі ці міста побудовані сотні літ тому. А є й такі, що їх побудовано тисячі літ тому — ще раніше, ніж Христос ходив по землі. І вулиці там вузькі, бо тоді нікому й не снилися авта.

Стів слухав уважно. В його очах зосередженість і задумливість. Тільки ж я не була впевнена в тому, чи розуміє він різницю між сотнею і тисячею. Та це не було важне.

— А ви мали авто? Певно ні, бо йнакше ви вміли б їздити і не потребували б боятися ні «капа» ані воріт.

— Ти ж умієш їздити, а «капа» боїшся.

Цей аргумент, мабуть, зрозумів мій співрозмовник дуже добре.

— Вел, кожний мусить! Вони дають «тикет» і можуть навіть відібрати «лайсенс».

Погане діло, значить! Напевно в розумінні Стіва поліціянт — великий і потужний чоловік. А втім, у його віці ми теж з пошаною й острахом дивились на такого пана з ґумовою палкою.

— Ні, я не мала авта. Ми щойно збирались купити, і мій чоловік учився до іспиту.

Стів здивувався:

— А це що таке?

— Я тобі скажу: у світі не так легко дістати дозвіл на їзду, як тут. В Европі то ти мусиш знати все, геть чисто все про авто. Отже, кожну його частину, і як вони прилягають одна до одної, і як розібрати віз на частини та знов скласти в одно ціле. І мусиш уміти сам направити авто.

— Чому? — питав з недовір’ям. — Тато знає багато про авто, але, як треба направити, то їде до ґаражу.

— Там такий звичай, і того вимагають, коли мають комусь дати дозвіл. Зрештою, і ґаражів та ще й з досвідченими механіками там немає так на кожному кроці, як тут.

— А ваш чоловік чим їздив до роботи? — зацікавився хлопець.

— Він ходив пішки. То не було далеко. Так, як відсіля до газолінової станції на розі вулиці Ґілберт.

— Так далеко! — аж скрикнув Стів. — Я не ходив би так далеко! Як мій тато має робити закупки на вулиці Мічіґен, то їде автом.

Далі я розказувала йому, які то міста в Европі і чим люди їздять. Я сказала, що до хворих я їздила в таксі, коли було далеко; де зручно, там їхала трамваєм, а до ближчих ішла пішки. Це вже здалось Стівові зовсім неймовірним і неможливим. Таж тут усі лікарі мають такі чудові авта! Але одна річ його зацікавила — моя спеціальність.

— То ви пані, доктор? — питав з недовір’ям.

— Так, я доктор.

— Такий, що дає «шати»?

— Такий.

Помітивши, що Стів наморщив чоло й відсунувся, я швидко додала:

— Не бійсь, тобі я не даватиму ін’єкцій!

— А чому?

Стів, як усі діти, питав багато і на все мусів дістати акуратну відповідь.

— Ну, бо ти мій учитель, і я не хочу, щоб тобі боліло.

Це звучало якось не дуже переконливо, бо Стів запитав: