Андре Мальро - Королівська дорога

Він майже повторив слова давньогрецького філософа Діогена, який серед дня ходив містом, тримаючи в руках ліхтар. І коли його спитали, що він шукає, він відповів — людину.

Але ж довкола люди!

— Ні! — відповів Діоген. — Я шукаю Людину. А це просто живі істоти.

Знайомство з де Голлем стало для Мальро ключовим моментом в його подальшій долі.

Саме таким мужнім, старшим і впевненим у своїй особливій життєвій долі постає перед нами Перкен у повісті «Королівська дорога».

Якщо спробувати провести умовну аналогію, то двадцятишестирічний археолог Клод, головний герой «Королівської дороги», зустрівши Перкена, захоплюється його чоловічою мужністю, його волею і безстрашністю, його силою і розумом. І водночас бачить усі його слабкості, як-от боротьба з Часом, страх перед старінням і вперте намагання не здаватися рокам і обставинам, що йдуть проти нього.

Майже через двадцять років після написання цього роману Мальро зустрічає де Голля, і цей їхній тандем у чомусь таки нагадує героїв «Королівської дороги».

Саме взаємопритягання молодшого і старшого, сили й інтелекту є в певному сенсі головним у романі, бо протилежності приваблюють і доповнюють одна одну. Кожен з героїв хотів би мати частку від іншого, і це їх тримає разом до останньої драматичної хвилини — смерті Перкена.

Можливо, одвічна конфронтація самого Андре Мальро зі смертю, його безстрашність у реальному житті, як і багатьох героїв його художніх творів, спричинялася ще й тим, що він прожив і надзвичайно трагічне особисте життя.

Під час війни загинули в Русі Опору двоє його зведених братів.

Особисте життя знову йому не вдається. У 1948 році він одружується зі своєю кузиною, знаною піаністкою Марі-Мадлен Ліу, вдовою свого зведеного брата Роллана Мальро. Але й цей шлюб тривав лише до 1966 року.

У 1971 році Мальро зробив останню спробу повернутись до свого авантюрного військового життя, запропонувавши свої послуги молодій республіці Бангладеш, яка страждала від шаленого наступу на неї з боку Пакистану. Однак до Бангладеш Мальро не дістався.

Серед інших творів він ще написав книгу про Пікассо, якого добре знав особисто, а також про генерала де Голля.

Усі роки Мальро не полишає наукової і творчої праці. Його власне бачення історії світової культури знайшло відбиття у книгах «Голоси тиші» (1951), «Метаморфози богів» (1960), тритомній праці «Музей світової скульптури» (1953—1954), «Чорний трикутник» (дослідження про Гойю, Лакло і Сен-Жюста, 1970) і багатьох інших.

Його перу належать численні есеї з питань культури і мистецтва, а поза тим широко відома книга «Антимемуари» (1967), в якій Мальро вдається до аналізу власних художніх творів з позиції автора, що давно від них відійшов і згадує різного роду обставини, асоціації і людей, які спричинили до створення тих чи інших образів у його художніх творах.

1968 року в США було створене «Міжнародне товариство Мальро».

Наприкінці свого життя Андре Мальро жив із письменницею Луїзою Лсвек де Вільмолрін. Уже важко хворий, він написав автобіографічну повість, пов’язану зі своєю хворобою, — «Лазарус» (1975).

Андре Мальро помер у Парижі 23 листопада 1976 року.

Життя Мальро не має потреби в прикрасах. Він справді не раз ризикував головою і попадав у такі ситуації, які іншим письменникам не могли привидітися навіть у самих зухвалих мріях, — так було й у дні його молодості в Індокитаї, і в роки громадянської війни в Іспанії, куди він подався добровольцем, і в роки німецької окупації, коли він воював у рядах бійців Опору, і, нарешті, після війни, коли він став довіреною особою французького президента, яка виконувала його особисті доручення в самих різних країнах світу.

Чоловіча гідність і честь попри самотність кожного перед лицем смерті — це найвищі цінності, — стверджує Мальро у своїх творах.

І серед сірого натовпу, серед байдужних і зневірених, народження почуття братської солідарності однодумців, високе піднесення духу дає людині віру і надію знайти в собі глибинний сенс такого буття.

Завжди знаходяться ті, хто в душі слабкий і неталановитий у життєдіяльності, не може знести існування образу героя будь-якого і будь-де. І намагається деміфологізувати образ, звести його до буденного, до звичайного, до такого, як всі. А всередині це означає — до такого, як я.

Я завжди із здивуванням читав якісь матеріали, де намагалися звести до максимально буденного образ Че Гевари, чи Гемінгвея, чи Джека Лондона та інших, демонструючи їхні людські слабкості, їхні помилки і майже радісно підсумовуючи — не такий-то він і герой!