Іван Дрогомирецький - В`язнем під трьома режимами.

Мирон Богун (юрист) відразу ввійшов до проводу, бо арештований був недавно і знав, які зайшли зміни в ідеологічній програмі. Двічі на рік приїжджав до нас тюремний капелян о. Кладочний, розповідав нам, як живуть в`язні в інших тюрмах і приносив новини українського життя... Так ми дочекалися 1936 року. Саме тоді відбулися великі зміни у польських в’язницях. Була проголошена довгоочікувана амнестія. Багатьом було зменшено вироки. Смертну кару замінили на довічне ув’язнення. Тим, хто був засуджений від п’яти до десяти років, дарували третину, а тим, хто мав вирок до п’яти років — половину. В’язнів, котрі мали менші вироки і вже половину відсиділи, відпускали на волю. Мені ще залишилось два роки і вісім місяців... Ми із заздрістю прощалися з тими товаришами, що виходили на волю. Серед них і мій учитель — Андрій Луців. Багатьох розвели до інших тюрем, а у Вронках зробили ізоляційну в’язницю суворого режиму. Сюди привезли кількох бойовиків, засуджених на Варшавському процесі за вбивство міністра Пєрацького. Сюди ж попав і Степан Бандера.

Михайло Куспісь, коли звільнився, організував утечу Бандери. Куспісь домовився із знайомим вартовим, а той зв’язався ще з одним вартовим, і за сорок тисяч золотих погодилися визволити Бандеру. Та другий змовник виявився зрадником, і цей план не вдався. А Куспіся засудили на вісім років тюрми.

Отже, тих в’язнів, які ще мали досиджувати решту своїх вироків, розвезли до інших тюрем. Я, один з українців, потрапив до Ґрудзьондза разом з комуністами. У Ґрудзьондзі дали нам в’язничний одяг, обстригли волосся. Я почувався приниженим і дуже пригніченим. Посадили мене до маленької камери з двома комуністами. Один був поляк, вишколений агітатор, а другий — малограмотний білорус. У нас склалися дуже напружені відносини. Поляк цілими днями пояснював білорусові вчення марксизму-ленінізму та інших марксистських теоретиків. Він йому говорив про щасливе життя в Радянському Союзі, як там люди живуть весело і заможно, і що невдовзі комунізм запанує у цілому світі. Ці фантастичні оповідання так на мене впливали, що я не міг спокійно сидіти і ходив по камері від стіни до стіни. Особливо тяжко я переживав розлуку з товаришами із Вронок. Довго я з тими комуністами не сидів. Коли довідався, що у цій тюрмі є українці, то пішов до начальника в`язниці просити, щоб мене перевели до них.

Наступного дня перевели до іншого будинку, де колись був монастир. У просторій і ясній камері з великими вікнами я застав кільканадцять в’язнів. Вони мене обступили, розпитували: хто я, звідки, за що суджений, який довгий вирок. Та коли почули, що я політичний в`язень, кілька їх відійшли. Виявилося, що там були не тільки українські націоналісти. Зі мною залишилися кількох в’язнів. Були це: Роман Біда, засуджений на двадцять років за напад на Східні Торги (розстріляний ґестапом у Києві); Іван Мицик, засуджений пожиттево за вбивство поліційного донощика; члени УВО — Семен Щерба (січовий стрілець) та Іван Розпятовський — засуджені по десять років кожен; Ярослав Попович і Микола Сенич, засуджені пожиттєво за підпал корчми на селі. Так я познайомився з новими товаришами недолі.

Настрій у всіх був дуже пригнічений. Одинока надія вийти на волю залишилась на те, що, може, Гітлер почне війну з Польщею, і тоді вони вийдуть на волю. Крім українців-націоналістів, був один білорус-комуніст і двох кримінальних злочинців. Отаке товариство зібралося в одній камері.

Не було вже можливості вчитися, як у Вронках, українських газет не дозволяли, читали польські, листи пускали в українській мові, але писані латинкою. В тюремній бібліотеці було багато книжок у перекладі на польську мову світової літературі. Крім читання книжок, грали в шахи, що нам скорочувало час, випускали на годину на прохід, раз на тиждень на пару годин пускали нас до тюремної світлиці, там можна було читати газети і слухати радіо. Там я познайомився з німцем, який був засуджений за шпіонаж. Одного разу я завів з ним розмову про українсько-німецькі стосунки. Я висловив надію, що за допомогою німців Україна визволиться від комунізму. Він щиро здивувався і сказав, що німці не будуть воювати за Українську державу. Німці потребують простору, а українці марнують таку врожайну землю. Отож німці підуть на Україну, щоб володіти цією землею і господарити на ній. Від того часу я з ним більше не розмовляв, і на тому наше знайомство закінчилось, і я перестав вірити в якусь українсько-німецьку співпрацю. Час спливав нам без надії, дуже повільно й одноманітно. Одинока радість, коли хтось одержав листа.