Іван Дрогомирецький - В`язнем під трьома режимами.

Рідна мова витіснялась з освіти, закривали середні й фахові українські школи, не допускали нашу молодь до університетів, українцям не було доступу до урядових посад, цензура обмежувала свободу слова. Патріотів запроторювали в тюрми і концтабір Березу

Картузьку, закривали православні церкви на Підляшші та Волині. При розподілі двірських земель поляки кинули клич: «Ані пяди землі в руки українця». Ця політика сприяла розвиткові підпільної боротьби УВО. Патріотичні ідеї поширювалися на сторінках підпільної преси. Дії УВО виховували в широких масах національні почуття. Відчувалася потреба залучити до організації якнайбільше патріотично налаштованих громадян, особливо молоді. Провід УВО та гуртки націоналістичної молоді, як у краю, так і за кордоном, вирішили перебудувати організацію. Такого рішення дійшли у січні 1929 року на конґресі українських націоналістів у Відні. Тут було обрано Провід українських націоналістів (ПУН) і голову — полковника Євгена Коновальця.

Хоч УВО не була ліквідована, але діяльність її поступово обмежувалась. На місце УВО приходить ОУН. Ядром Організації Українських Націоналістів стали група української націоналістичної молоді у Львові, група української молоді у Празі, Леґія Українських націоналістів у Подєбрадах. На конґресі у Відні були представники всіх земель України, які одностайно виявили бажання спільно продовжувати боротьбу за відновлення української державності. Вся робота повинна була вестись конспіративно.

На Віденському конґресі вирішено залучити до боротьби широкі верстви населення, особливо робітничу, сільську, студентську молодь. Вона повинна була виховуватись на традиціях героїчного минулого. ОУН мала на меті виховувати український народ у дусі національних традицій, перетворити колишнього раба на воїна-державника. ОУН виховувала борців за народну справу, готових до самозречення. Перші слова Декалогу: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї».

Програма ОУН здобувала численних прихильників. Невдовзі у цілому світі появилася низка націоналістичних видань. Широковідомою стала ОУН після замаху Миколи Леника на радянський конзулят у 1933 році, протесту проти голодомору в Україні та вбивства українським бойовиком Мацейком у червні 1934 року польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, який був відповідальний за репресії проти українців.

Акції ОУН викликали гостру реакцію окупантів. У тридцятому році польська кавалерія нападала на села, як татарська орда, побивала до крові селян, у кооперативних крамницях товар поливали нафтою і палили, витягали з оборогів снопи і годували коней, заставляли жінок і дівчат чистити коней. Люди втікали із сіл, знущанням не було меж. Що ближче до кінця польського панування, то більше шаленіли гнобителі. Але вони не бачили загрози від західного сусіда. Навіть планували разом з Гітлером ділити Україну, мріяли про велику «Польську од можа до можа», доходило до смішного: возили в дзбанку воду з Чорного моря і виливали в Балтійське.

Українців хотіли силоміць сполонізувати, не допускали до ніякої праці. Як хтось з українців хотів отримати будь-яку роботу, вимагали зміни метрики на римо-католицьку. Організували «шляхту загродову», будували «косцюлки», запроваджували в школах викладання польською мовою, маленьких українських дітей примушували молитися по-польськи, співати польські патріотичні пісні.

Коли така політика не мала успіху, то планували розселити місцевих жителів по цілій Польщі, а на їхнє місце поселити поляків і так ліквідувати українців як націю. В польській пресі можна було прочитати й інші рекомендації. Наприклад, «Слово польське» давало таку пораду:

«Треба нарешті покінчити з моральним заламанням, треба гайдамаків так бити в морду, щоб кров’ю спливала ціла гайдамаччина. Треба обмежити середню і вищу освіту для «русінув» до «нумерус нулюс»».

Міністр освіти Грабський обіцяв, що за двадцять років у Польщі українців не буде. Та вийшло навпаки — за двадцять років не стало в Україні польського панування.

За таких обставин я не міг стояти осторонь. Тому шукав дороги до ОУН, хотів брати участь у боротьбі за Українську державу. В 1933 році, коли мені сповнилося двадцять, я вступив до лав ОУН і був щасливий та гордий, що належу до борців-патріотів. Я знав, що за участь в ОУН міг попасти до тюрми, навіть на шибеницю, як Білас та Данилишин, та мене це не лякало. Я був готовий виконати важливий наказ. Таких було нас тисячі, що заповнювали тюрми і Березу Картузьку.