Іван Дрогомирецький - В`язнем під трьома режимами.

В ОУН я довго не працював, бо вже на початку 1934 року був арештований за участь в антишкільній акції: за розповсюдження листівок та знищення в школі портретів польських вождів і Орла. Всипав мене таки мій провідник, той самий, що завербував мене до ОУН. Одного із членів нашої п’ятки, Лапку Омеляна, випадково побачив донощик Микола Галюк, саме коли Лапка наклеював листівки, і доніс сільському писарю Семенові Кирдяку, який був поліційним аґентом. Той відразу покликав поліцію, і Лапку арештували. Лапка ще не був добре вишколений. Під тиском поліції заламався і «засипав» Трощука, а Трощук — інших. Найгірше зробив Трощук, що «засипав» Михайла Городецького із села Межигірців, з яким мав зв’язок. Городецького поліція тортурувала, але він не видав нікого, помер у тюрмі в Равіґу внаслідок побоїв.

Мене поліція не тортурувала. Казали, що їм досить того, що розказали про мене інші. Сиділи ми у Станиславові у слідчій тюрмі. На початку я був один в камері. Почував себе так, ніби впав до глибокої ями і не міг з неї вилізти. За кілька тижнів привели до мене Юрка Вінтонюка з с. Пасічної. Юрко вже пройшов ідеологічний вишкіл, сидів довший час і знав багато тюремних таємниць. Він навчив мене спеціальної в’язничної азбуки Морзе, якою ми порозумівалися в камерах, стуканням у стіну, а на прогульках — пальцями. Юрко розказав мені, як багато українців сидить тут за належність до ОУН. Він належав до групи дванадцятьох бойовиків, які були арештовані в Пневі коло Надвірної. Вони йшли як туристи в Карпати, на Говерлю. Там мали проходити бойовий вишкіл. Одного з них, Євнича зі Львова, поліція затримала. При ньому знайшли в наплічнику дванадцять револьверів. Тоді поліція затримала всіх інших бойовиків. Були вони з цілої Галичини і Волині. Зі Станиславова Петро Гоголь, з Пасічної

— Юрко Вінтонів, Михайло Вінтоняк, зі Стрийщини — Юрко Барабаш, Корінець і Баран, зі Львова — Явнич, Урбан, Юрко Онишкевич, з Волині — Іван Скоп’юк (розстріляний енкаведистами в Луцькій тюрмі 1941 року), Петрочук із Ківерців і Куц, з Бережан — Бідула і Заставецький, Роман Антонович зі Львова, отець Федорів, тоді ще студент богословія, був засуджений на шість років. Були і дівчата: Оксана Лемеха, Лідія Мак (літарне псевдо Лариса Мурович) зі Станиславова і Рома Чорна зі Львова.

З Юрком ми просиділи цілу весну, аж до липня, до його засуду. Було нам незле. Ми не сумували за волею і не нудьгували. Юрко готувався до матури, мав підручники, з яких і я користав. Ми були зайняті наукою, не голодували, бо харчі нам приносили з дому кожного тижня.

Бойовиків, арештованих у Пневі, звинувачували у підготовці нападу на пошту, але доказів не було, і тому їх довго тримали у слідстві. А коли у червні 1934 року українськими бойовиками був убитий міністер внутрішніх справ Б. Пєрацький, то їх засудили і без доказів на довгі роки тяжкої тюрми — від 10—15 років кожного.

В кінці липня судили і мою групу. Хоч за нами не було великої провини (розповсюдження нелеґальної літератури), але за належність до ОУН покарали дуже суворо: Трощука і Городецького — на вісім років, Лапку — на сім, Дрогомирецького і Дзіньковського — на шість, Кирдяка — на п`ять, Галюка — на чотири роки. Після вироку ми сиділи всі разом: двадцять в’язнів в одній великій камері. Були між нами жиди, засуджені за комунізм, з ними кожного дня доходило до гарячих дискусій. В такому великому гурті неможливо було вчитися. Одинокою розвагою була гра в шахи.

В січні 1935 року всіх засуджених на тривале ув’язнення перевезли до тюрми у Вронках. Місто Вронки знаходиться в Західній Польщі, біля Познаня, недалеко польсько-німецького кордону. В’язниця належала до тяжких. Була збудована німцями до Першої світової війни. Це великий будинок серед поля, над рікою Вартою, споруджений у формі хреста, обведений високим муром, дуже непривітний, справляв гнітюче враження. Камери були малі, призначені на одного і на трьох людей. Під стелею маленькі тьмяні віконця, підлога цементна, що дуже впливало на ревматизм. А найгірше — не було каналізації — користувалися «парашею». Але з цього ми мали вигоду, бо двері залишались відкритими цілий день.

Нас зі Станиславівської тюрми розмістили на третьому поверсі по трьох в одній камері. Рано ключник відкриває двері і каже йти на другий кінець відділу, до умивальні, і нести туди «парашу». Заходимо до умивальні — і тут приємне здивування — повно мужчин у цивільному одязі, волосся довге, так, як на волі, і всі говорять по-українськи, розпитують нас, звідки ми, за що суджені, які вироки. Розмовам не було кінця, але дзвінок покликав усіх на сніданок.