Богдан Лепкий - Крутіж

Босаковський сплюнув і шаблю долонею стиснув. «Ах, щоби я його у вузькій вулиці допав! Дав би я котюзі по заслузі. Не посилав би він більше гінців до Трубецького, що в Переяславі нема вже ворогів царських. Боже ти мій! Який то хабуз на нашій буйній землі виростає!»

Потонудий у таких сумних думках, не дивився під ноги і не дбав, що раз у раз попадав у калюжі розкислого, осіннього болота. Вітер вив, як тічня голодних вовків, хотів Босаковського з ніг повалити, хотів йому стару боброву шапку з голови здерти. Але що там вітер, що буря, що дощ супроти тієї завірюхи, яка лютувала в його розбурханій голові!

Цицюра! Що він у Ніжині зробив! П`ять хоругов щонайкращого гетьманського війська вночі, у сні, як баранів перерізав, не питаючись, чи свій, чи найманий, чужинець. Це ж жах! Це ж каїнський вчинок! І такий Каїн мав би гетьманом бути? Ніколи! Хіба б Бога на небі не було.

Так ішов Босаковський на свій хутір, а жахливі новини, привезені Журбою, летіли за ним, як круки. Мозок йому клювали і шматували серце, як орел Прометеєві утробу.

«З Ніжина прокляті цицюрівці по других городах пішли, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь те саме чинили. До них пристала чернь, бо на те вона й чернь. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биховом і Кобшцею, допали... і сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, чоловіка вченого, хороброго і достойного, одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі води...»

«На шаблях рознесли...» — повторив Босаковський і став.

«Най з Богом спочиває», — промовив і перехрестився.

Мимохідь очі на небо підвів.

Ніч була темна, тільки десь далеко-далеко мерехтіла заграва.

«Двір якийсь палять, — погадав собі Босаковський. — Ріжуться і мордують, чорти б їх різали в пеклі та мордували. Це вони так Україну будують...»

З гадки не сходив йому Переяслав, Ніжин і той нещасливий Світильнів. «Собаки! Такого чоловіка вбили!»

З болотнистого шляху на стерно повернув, прямуючи до хутора, де собі квартиру наймав.

Заєць вихопився з-під ніг. «Тю, тю, дурний! Чого боїшся? Я тобі кривди не зроблю. Досить між людьми тої кривди».

Став і вдивлявся у заграву. То меркла, то знову займалася, ніби земля кров`ю на небо плювала... «Який народ! Тут тільки божевільним будь або дурного вдавай, а розуму показувать не смій, бо вб’ють. Маєш бути такий дурний, як усі. Це їх рівність». Досвідчив це на собі. Сотенні товариші любили його, збіднілого шляхтича, за жарти, побрехеньки й вигадки всілякі, до правди неподібні, але скільки разів починав поважну розмову, скільки разів пробував промовити їм до серця і до розуму, сміялися або зчиняли бешкет. «Який народ!»

Хтось доганяв його.

Втікати?

Ні!

Повернувся і вхопив за шаблю.

Козак на коні наближався.

— Ти хто?

Козак зіскочив з коня: «Свій, пане Босаковський, свій».

— Я тобі не пан, а товариш, такий самий козак, як і ти, хоч і шляхтич.

Босаковський випрямився і вус на ліве ухо завісив. Пізнав козака, що з Журбою приїхав. Молодий був і гарний, як намальований.

Весь час у коршмі біля Босаковського коло вікна сидів; не пив і не сварився, лиш слухав і мовчав. Очі йому смутком, як плівкою зайшли.

— А що там? — спитав Босаковський, думаючи, що Журба цього парубка з якимсь ділом до нього присилає.

— Нічого, пане.

— Товаришу...

— Нічого, пане товаришу. Може би ви мене переночували?

— Переночувати? А чому б то ні. Можна. Підемо. А як тебе, братчику, звати?

— На ім’я мені Борис.

— Гарне ім’я. А прізвище як?

— Круками нас люди прозивають.

— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може зробитися Круковський.

— Я не дбаю.

— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я Босаковський.

Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був невеличкий і, мабуть, небагатий.

— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись, братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі, зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі майстри будували. Не віриш?

— А чому б то мені не вірити, пане?

— Товаришу, кажи!

— Чому б мені не вірити, пане товаришу?

— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.