Богдан Лепкий - Крутіж

Але про нього тепер ніхто не думав. А Журба розказував далі:

— Дня першого вересня окаянний Цицюра послав своїх головорізів із Переяслава в Ніжин. Полковника Гуляницького в городі не було, а його заступник, мабуть, у змові з Цицюрою стояв, бо ворота на ніч без сторожі лишив. У потемках увійшли туди цицюрівці й напали на сонних вояків.

— Як розбишаки які!

— Як звірі кровожадні. До них посполиті пристали, і зчинили різню. П’ять хоругвів щонайкращого війська покотом лягло. Перерізали людей, як баранів, без пощади і без розбору, не питаючи, чи свій, чи найманий чужинець.

Жахом по коршмі понесло. Козакам мову умкнуло. Ні один словечком не озвався.

А Журба дальше балакав, мов псалтир над мерцем читав:

— З Ніжина прокляті цицюрівці ще по інших містах та містечках розбрелися, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь таке саме діяли. До них приставала чернь, бо її підняти неважко. «Панів б’ємо»,— казали, і вона йшла, безтяменна. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биковом і Кобицею допали. Сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали. Так згинув чоловік гідний і вчений, один із тих, що могли Україну поставити на ноги.

— Правда це? — спитав перестрашений Телеп.

— Як Бог на небі, як мене тут живим бачите між собою, — відповів Журба. — І чого б то я не дав, щоб це не була правда!

Телеп перехрестився. — «Хай з Богом спочиває. Великий пан був покійний Немирич, але й голову мав велику, як мало хто. А що Україні добра бажав, цього я також певний».

— Як мало хто бажав, — повторив за ним Телеп.

— Але що ж гетьман на це? Дав собі раду з Пушкарем, царську рать під Конотопом строщив, кримців на свій бік перетягнув, а тепер мав би піддатися Цицюрам? Не гадаю я того. Я під його рукою у двох боях бився, знаю, хто він такий. Скажи, товаришу, де гетьман?

Журба з думками боровся: казати чи ні?

Змовчав.

Та Телеп не давав йому спокою: «Кажи й кажи, де гетьман!»

— Не знаю. Я його в Чигирині залишив. Мене послали вірних козаків скликати. З тим я й до вашої сотні приїхав.

Хвилина тишини. А тоді шум, як перед бурею у лісі.

— Вірних козаків скликати ти приїхав? — загуло.

— Пригадав собі ясновельможний і про нас! — гомоніли.

— Що ж! Спасибі і за те. Велика це ласка, велика! — реготалися злобно.

— Але тоді, як шляхоцькі дипломи роздавали, то нашої сотні не було. Про сотника Телепа якось забули. А дзуськи вам за вашу вірність, ось що...

— Мовчіть! — гукнув Телеп і кулаком об стіл ударив, аж чарки задзвеніли, — але гамору не втишив. Кожний перся своє слово казати, зокрема молодші, купані в гарячій воді. Один наперед другого хапався, один другого хотів перекричати. Дарма, що їх зацитькували старші, дарма, що Телеп до порядку взивав.

— Не будемо мовчати, бо ми вольний народ!

— Го, го! Нас, брате, не візьмеш на полову — зерно сип, а не хочеш, то хай до тебе твої шляхтичі йдуть.

— Хай вони б’ються за тебе.

— Ставленик панський, з князями посвоячився і гадає, що князь.

— Покійний гетьман змію за пазухою вигрів.

— При батькові в пір’я поріс, а сина скривдив, булаву і достатки забрав, з батькового двора сиріт гонить.

— Ось який він, ось якому вірними маємо бути!

— Не хочемо, не треба, не підем!

Телеп вуха долонями закрив. «Люди, люди, який вас дур напав!

Схаменіться!»

Не слухали його. Шуміли, наче буря у лісі.

Журба встав і хотів іти, та його не пускали.

— Ти своє сказав, а тепер слухай, що ми тобі будемо казати.

— Слухай і до Чигирина вези. Нехай знають, що думає народ.

— Хай знають правду!

— Так, так, доволі брехні, доволі влесливих слів, ми не діти, щоби нас дурити!

— Воля покійного гетьмана свята! Він нам сина на гетьманстві залишив, не треба було Богданової волі ламати.

— Не треба! Не хочемо старого ярма, не дамо себе знов у панську шлею впрягнути!

Телеп пляшкою об долівку телепнув. Пляшка на друзки розлетілася. «Тю на ваші голови дурні! Чого кричиш, як навіжений, чи не можеш балакати по-людськи?! Ну, чого кричиш?»

За Телепом старші обстали. В коршмі зробилося, як у пеклі. Не знати було, хто чого хоче, хто за ким стоїть — за Юрасем, чи за Виговським. Люди до очей собі скакали, як когути. Ще трохи — і шаблі по лобах черкнуть...

Осторонь під вікном сидів Босаковський. Думки йому над головою, як осінній туман над болотом повисли. Метелиця вражінь, крутіж почувань, щось таке, чорт знає що. І жаль йому було тих людей, і злість на них брала, чув, що годі довше мовчати.