Богдан Лепкий - Крутіж

Козаки спокійно слухали, як Журба розказував, та коли до Юрася дійшло, закричали: «А таки що Юрасеві гетьманом бути, не кому! Він Богданова кров. А Виговський за поляками тягне і за унією. Хоче панщину завести, шляхетчину. А не діжде він цього!»

— Як ви смієте проти гетьмана Виговського ставати! — обурився Журба. — Він наш вождь, ви йому послух винні.

— Ми вольні і наше слово вольне. Не дамо собі губи затулити, — відрубали йому.

— Але й молоти язиком чортзна-що вам також не пристоїть, — заспокоював Телеп козаків. А звертаючись до Журби, просив його: «Не гнівайся, товаришу. Молоді, гарячі, а до того недавно з важких боїв прийшли. Розказуй!»

Журба надумувався хвилину. Він не думав, що вже й до Телепової сотні, що стояла в глухім, малім городку, дійшли чужі згубні впливи. Не думав, що й тут таким бунтарським духом пахне. Так тоді чи не краще подякувати за хліб-сіль і поспішати туди, де ще не поширилася ворожа отрута?

Але Телеп приставав до нього то з чаркою, то з добрим словом, казав, що під ніч не пустить його від себе і просив, щоби розказував дальше. І Журба повернувся до козаків. «Так ви хочете Юрася, панове товариство, бо він Богданова кров? Гарно, що ви так шануєте пам`ять покійного гетьмана, але невже ж вам невідомо, що Юрась у свого батька не вдався? Він слабосилий, кволий і пороху не нюхав, як же йому гетьманську булаву та ще в таких часах «як теперішні» носити?

— А все ж таки Юрась Богданів син! Хай хоч слава буде, що Хмельницький гетьманом у нас. А Виговського до Польщі проженемо.

— Прощавайте! — відповів їм на те Журба і хотів іти. Та Телеп ще й тепер його затримав: «Продовжуй, товаришу, продовжуй! Мені ти розказуєш, не кому».

І Журба розказував про затії Брюховецького. Як то цей колишній служака Хмельницького нацькував Юрася на Виговського, що буцімто Виговський хоче Хмельницьких їх насліддя позбавити, що мільйон талярів, закопаних покійним гетьманом, відкопав і розтратив, що він шляхтич, а не козак і за панами тягне, що він це і що він те. І добряга Юрась повірив Брюховецькому, підбурили Січ і хороброго, але палкого Сірка підняли і таку пожежу роздули, яку й угасить нелегко.

— І не треба! — гукнув котрийсь із козаків. — Хай горить, аж вигорить усе, що чуже й вороже народові, доостанку!

— Мовчи! — гукнув на нього Телеп, а то! — і не докінчив, але подивився на козаків так, що їм відпала охота перебивати Журбу. І Журба продовжував: — Та на тім ще не кінець, бо й Барабашеві, і Цицюрі, і Сомкові, й Золотаренкові також булавою запахло й усі вони тепер проти Виговського стали.

— І що? — спитав Телеп. — І що?

— І тепер один наперед другого царської ласки запобігають. А цар користується цим і щораз більше своїх ратників у наші городи насилає, щоб був один Бог на небі й один цар на всій Руській землі. От до чого ми доборолися, панове товариство! Ще рік-два і втратимо все те, що такими зусиллями добули.

— Якось воно буде... — злобно, але й гірко всміхаючись, кинув нараз від вікна Босаковський. — Якось воно буде!

На хвилину всі замовкли, бо не сподівалися такого слова від Босаковського почути, а Телеп наглив: «І що? І що дальше, кажи!»

— Треба би багато часу, щоби розказати про всі ті вчинки нашого чорного лицарства. Про протопопа Филимонова чували? Це наш найзавзятіший ворог. Він і Василя Золотаренка бунтує, і Цицюрі булаву обіцяє, і обох їх проти Виговського піднімає. А все Україні на шкоду.

— Якось воно буде, — доповідав від вікна Босаковський.

— Але щоби ти знав, як із Цицюрою було, — повернувся до нього Журба.

— Як? Як? — загуготіло кругом.

— Послухайте! Завтра дві неділі буде, як проклятий Цицюра найзнатніших переяславських міщан і козаків, як ось Северина, Забуського, Сулимів, Лободів і Холодних до себе по одному кликав і в чотири ока їх намовляв, щоб від гетьмана відставали, а коли вони як люди чесні, що гетьманові присягнули, не хотіли тієї присяги ломити, то він їх по одному і вбивав.

— Убивав?! — понеслося по коршмі й закам`яніло в повітрі.

— Убивав, душегуб окаянний, а тоді гінця до Трубецького пустив, що в Переяславі нема вже його ворогів і що Трубецькому з військом безпечна туди дорога.

Охнули козаки, почувши таку страхітливу вістку, й руки опустили.

Невже ж це правда? Чи не здурів Журба? Що Цицюра, хоч вояка добрий, але людина погана, це всякий знав, але щоби він аж на таке душегубство пустився, того ніхто не думав. Це ж каїнський вчинок, це підлість, нікчемність, гидь...

— Якось воно буде, якось воно буде, — бубонів під вікном Босаковський.