Богдан Лепкий - Крутіж

Туди гав, сюди дзяв,

Чого хочу, те й спіймав.

Насилу Устя вихопилася з Уласових обіймів і стала його кулаками по спині молотити, сердиту дуже вдаючи.

А Улас кричав, щоб його рятували, бо люта баба на смерть затовче.

— А щоб ти знав, що затовчу, а щоб ти знав, що ти й жити негідний, нерозкаянник такий!

Аж Улас ухопив її за руку.

— Хто не має зброї, най не йде на бої! — приговорював.

А вона знову вирвалася з його рук та сховалася за широкі плечі Босаковського.

— Баба діда боялася, за припічок сховалася. І що мені зробиш тепер?

— Тепер нічого, але підожди, небого, прийде коза до воза. А поки що заспокійся та й сідай з нами до ради, бо ти в мене хоч язиката, але жінка мудра, ти в мене, як тая бджола, що хоч укусить, так меду дасть.

Устя запаскою піт з чола обтирала.

— Та ти більше нічого й не знаєш, лиш ті примовки та приказки. Тю! Такий старий дід, а так мене змахав.

— Здибався хрін із цибулею: Здорова, куслива! — Здоров був, гіркий! Так і ми, бо я з тобою, як олій з водою, що? Ні? Усте!

— Та ти молодець проти овець, а проти вовків зараз збаранів, — сказала, відсапнула і сіла. — А про що ви хочете балакати, панове?

— Та ми не так хочемо, як мусимо. Полковниця Нечаєва з голови нам не сходить.

— Гарна паня!

— Не перебивай!.. Не дай, Боже, якого припадку, то я спокійної смерті не мав би — така жінка, такого роду дитина!

— Ангел, а не жінка, херувим! — зітхнув Босаковський.

— Херувим чи серафим, а треба з нею щось робити, діло ясне, — притакнула Устя. — А куди ж ви її хочете везти? У Бихів чи куди?

Улас почухав чуба.

— У Бихів — ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа в нас.

— А що, не казала я, — засміялася Устя. — Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли відвезти.

— Треба! — притакнув Улас.

— Треба! — і собі згодився Босаковський.

— Але як? — спитав Помело.

— Справді, як? — зажурився Улас.

І як п`ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської доньки.

Аж озвався Босаковський:

— Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз. Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова — де краще. А по дорозі може ще й на слід Марусі попадемо, хто його зна.

Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав, ніби в неї поради питав.

Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя:

— Нема що казати, лицарі то ви славні. На власні очі бачила, як билися. А все ж таки головою муру не проб`єш. Попадете на ворога вдесятеро сильнішого — і що тоді?

Те «що тоді?» повисло над ними, як камінь над головою. Навіть Босаковський, такий сміливий і бадьорий звичайно, похнюпився тепер.

— А що ж ти нам радила б, Усте? — питав Улас.

— Куди не пройде лев, туди лис перекрадеться. Тут хоробрості мало, хитрості треба.

— То правда. Тут без хитрощів не обійдеться, — притакнув Помело.

— Правда, — згодилися Улас і Босаковський. — Але чорт його батька зна, що б тут таке придумати! Не поведемо ж Нечаєвої так, як вона є.

— Ніхто навіть знати не сміє, що це вона.

— То тоді перебрати треба. Але як?

— За козака — ні, бо завродлива.

— Завродлива.

— То що ж нам робити, панове?

— Що нам робити? — питалися, і ніхто не відповідав.

Помело знову став свою бандуру всіма пальцями торкати, а тоді

обі долоні на струни поклав і промовив:

— Знаєте ви що? Переберемо нашу полковницю за черницю. Одяг візьмемо з того харциза, що його Босаковський зловив. Люди чули про тую черницю, що то лихо приносить, і будуть від нас утікати. А якби хто й чіплявся, то вона мовчатиме, а ми скажемо, що з ума зійшла, нічого не знає й не розуміє.

— Добре ти радиш, брате! — втішився Улас. — Полковницю переберемо за черницю, а ти за бандуриста будеш. Скажемо, що як до неї приступає, то її своєю грою втишаєш. Але що ми зробимо з Борисом?

— Борис за візника буде.

— А Босаковський?

— За батька черниці.

— За дядька, мої панове, за дядька, — поправив їх Босаковський. — Скажемо, що черниця збожеволіла, як харцизи на монастир напали, а тепер її дядько додому відвозить. Полковниця і так маломовна, неважко їй буде мовчати та дивитися кудись, Бог знає куди.