Богдан Лепкий - Крутіж

Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали — вили.

Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе «у-у...», то на душі ставало моторошно.

Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: «у-у...» Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або ще не зовсім застигле людське тіло.

— І пощо тих поганих звірюк на світі?! — нарікала Устя. — Яка з них кому користь?

— Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, — мудрував Улас.

— Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, — докинув від себе Помело.

— А може б ти нас, брате, бандурою розважив, — повернувся до нього Улас. — Так добре слухати, як граєш. Бандура — чарівниця, з нею навіть смуток веселиться. Дуже я її люблю, оту бандуру.

— Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить. Що собі полковниця про нас подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.

— Твоя правда, — згодився Улас і схопився з лави, — полковниця, мабуть, утомилася, сидячи біля нього.

І пішли.

Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.

Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом, заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного не добачала в ньому.

Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі впали на неї, засяяли живим вогнем.

— Чи мені сниться, чи мені здається? — промовив радісно. — Ви це, Олено-Степанидо, чи не ви?

— Я, пане Босаковський, заспокійтеся! — і подала йому вина, змішаного з водою.

Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.

— Жалібнице моя небесная, — причитував, як в акафисті. — Як же я вам маю дякувати, що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.

Улас приступив до постелі.

— Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.

— Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію... Погано мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі люди не пустили.

І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.

— Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш — вона трудна.

— Ангел мій, опікунка моя небесна! — лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості. — А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме. Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне товариство біля себе, — рай та й годі!

Нараз споважнів і задумався. А тоді:

— А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?

— Новин то цікавих нема.

— А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?

— Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.

— Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому. Завтра мушу вставати.

— Ха-ха-ха! — розреготався Улас. — А то сказав, як до воробця з гармати стрілив. Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас — що байрак, то козак, а тепер — що хмиз, то харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.

Босаковський зітхнув.

— А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.

— А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде кохання. Правда, брате Помело?

— Тю на ваші голови! — сплюнула Устя. — Такі старі діди, а кохання їм з язика не сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.

— А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, — виправдовувався Улас.

Цим так розсердив її, що мало не била.

— Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я тобі показала б!