Моргун Ф.Т. - Хто і де зірвав бліцкриг. - 2006

Ми повинні славити воїнів Радянської Армії, які воювали проти гітлерівців під Москвою, Сталінградом, в інших битвах, але ми, кияни і всі українці, повинні сповна віддати належне героям, котрі захищали наші села і міста, нашу українську землю. Півтора мільйона радянських воїнів і півтора мільйона німецьких вояків, три чверті всіх фашистських танків, літаків, гармат упродовж двох місяців вели страшну криваву битву.

У Гітлера був план ще в середині липня 1941 року дійти до Ленінграда, захопити Смоленськ та Київ, і тоді танкістам Гудеріана — від Смоленська мчати прямо на Москву, до якої залишалося всього 340 кілометрів. Але цей «бліцкриг» зірвали хоробрі армії Кирпоноса і український народ, які затримали фашистські війська на теренах України. Воїнам Червоної Армії в той тяжкий період самовіддано, не жаліючи себе, допомагав наш волелюбний народ, а особливо кияни і полтавці, бо саме на території цих областей відбувалися ті грізні події.

Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, який керував обороною Києва, поповнив ряди тисяч безпідставно скривджених тоталітарним режимом. Разом із ним були скривджені його генерали, офіцери, солдати, цивільні кияни й мешканці українських сіл і хуторів, які пліч-о-пліч з військовими обороня-ли Київ. Автор стверджує, що їхній подвиг, наслідком якого став порятунок Москви і всієї країни, був перекручений і замовчаний.

Переконаний, що правду про війну ще не сказано, Федір Моргун майже 60 років збирає матеріали про найбільшу трагедію Великої Вітчизняної — загибель Південно-Захід-ного фронту. Записує свідчення тих, хто дивом урятувався з котла в урочищі Шумейкове, вивчає архівні документи, публікації вітчизняних і зарубіжних авторів, спогади учасників війни.

Ці матеріали й лягли в основу книги Федора Моргуна ♦Хто і де зірвав бліцкриг?». Упевнений, що вона викличе інтерес у кожного, хто береже пам'ять про своїх предків і почувається патріотом України.

Хочеться подякувати Федору Трохимовичу за його подвижницьку працю, побажати міцного здоров'я і такої ж наполегливості у пошуках нових невідкритих сторінок нашої з вами історії.

Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО, київський міський голова

Київ, грудень 2005 р.

Відійшов в аннали історії рік 60-ліття закінчення най-жахливішої трагедії людства й українського народу — Другої світової — Великої Вітчизняної війни. Я, Федір Моргун, який підлітком пережив окупацію на донецьких хуторах, юнаком звільняв Україну від Донбасу до Карпат, тричі поранений ветеран війни, давно проводжу своє «соціологічне опитування». Воно складається з одного питання, триває кілька десятиліть і охоплює багато тисяч людей, різних за віком, статтю, освітою, професією, національністю, місцем проживання і т. ін. Ось його формулювання: «Назвіть, будь ласка, найважливіші битви Великої Вітчизняної війни, про які Ви знаєте». Респонденти дають різні відповіді та комбінації битв. Як правило, називають битви під Москвою, Ста-лінградом, окремі битви із так званих сталінських ударів — від Курсько-Орловської до боїв за Берлін. Але кричуща несправедливість нашої історичної пам’яті полягає в тому, що ніхто не згадує серед них найграндіознішу битву в Другій світовій і Великій Вітчизняній війні — оборону Києва, яку вели війська генерала М. П. Кирпоноса, кияни й український народ у 1941 році. За спогадами вищих німецьких армійських чинів, саме героїчна оборона столиці України привела до парадоксального результату: надто повільна перемога, одержана вермахтом під Києвом, стала причиною поразки Німеччини у війні.

Майже 60 років я збираю матеріали про найбільшу трагедію Великої Вітчизняної війни — загибель Південно-Західного фронту. Записую свідчення тих, хто дивом урятувався з котла в урочищі Шумейкове, вивчаю архівні документи, публікації вітчизняних і зарубіжних авторів, спогади учасників війни. Однак у них і досі не сказана вся правда про те, що відбувалося понад 60 років тому на багатостраждальній землі України, — ні воєначальниками, ні істориками, ні літераторами. Як, чому стала можливою ця трагедія? Не дає спокою, постійно мучить мене це питання. Нині, в рік 65-річчя оборони Києва і драми в урочищі Шумейкове, вважаю своїм обов’язком розповісти читачам, що мені вдалося дізнатися про перший, найтяжчий період війни, поділитися думками про причини і наслідки трагедії століття, яка прокотилася нашою землею (див. також мої книги: «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса», «Безсмертна душа України», «Переорані покоління», «Прокляття війні. Слідами сфальсифікованої історії»). В те лихоліття наш народ ціною незчислених жертв і зусиль вистояв, виніс на своїх плечах неймовірний тягар, явив іще раз свою незламну, сповнену любові до рідної землі — безсмертну душу. Відновити історичну правду — завдання цієї книги.