Нестайко В. Тореадори з Васюківки

Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці.

І раптом...

Вітер шарпнув змія так, що ми трохи не попадали. Щось там у змії блиснуло, і лампочки згасли. А за мить десь ізбоку засвітилася на змієві червона цяточка і почала більшати.

— Вимкни! — крикнув я Павлуші.

Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пізно. Змій уже горів, падаючи на землю. Він був із сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, і спалахнув, як сірник. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип.

Він з тріском упав на землю, розсипаючи іскри.

І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього.

І тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли!

— Павлушо! — скрикнув я і кинувся туди.

Павлуша пустив на землю кошика і рвонувся за мною.

Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добігли, він розпросторився уже метрів на двадцать по фронту в один і в другий бік від палаючого змія і біг далі, злизуючи вогненними язиками сухе сіно, що покосами лежало на землі. І вже із тріском займалися кущі на узліссі. Загориться ліс — буде лихо!

Я знав, що таке вогонь. Позаторік загорілася хата Чу-черенків. Спалахнула, як свічка. І поки люди добігли з поля, згоріла дотла. Самі головешки лишилися.

Не можна гаяти ні секунди. Я на бігу зірвав із себе новий святковий піджак і кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум'я піджаком.

Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь.

Холоші штанів почали тліти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися від диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.

А з саду лунав веселий весільний галас, регіт, пісні. Ніхто не бачив, не знав і не підозрював, що тут коїться... І як не гукай — ніхто не почує.

— Сіно, сіно відгребти треба! Щоб далі не займалося! — почув я раптом голос... Гребенючки.

Я обернувся. Жмутом гілок вона квапливо одгрібала сіно, яке ще не загорілося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далі, а тоді вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.

Як потім з'ясувалося, оголосивши по радіо, вона зразу побігла шукати нас. І бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змій. І побігла нам на допомогу.

Ми швиденько одгребли сіно і кинулися знову в бій з вогнем.

Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. Вже більше було диму, який несамовито їв очі, так що сльози струменіли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи ні на що, з усіх сил боролися з вогнем. І нарешті він скоривсь і згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорілося знову.

І от усе скінчено.

Знеможені, ми посідали на землю і сиділи мовчки, тільки перезиралися, важко дихаючи.

Обличчя в нас були закіптюжені, аж чорні, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку і усміхнувся. А вона таки молодець. Справді-таки молодець! їй-богу! Не кинула нас в біді, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як... як тигриця. Молодчинка!

І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу,— обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці...»

І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.

І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Скінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть потрапимо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.

Ото було б здорово!

І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові.

Ну, а... Ганька? Гребенючка?

Ну, що ж, хай буде й Ганька!

Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві».

Хай!

1964—1970

ЗМІСТ

Богдан Чайковсъкий

ЗНАЙОМЕЦЬ ІЗ КРАЇНИ СОНЯЧНОГО ДИТИНСТВА

5

ЧАСТИНА ПЕРША,

яку розказує Павлуша Завгородній

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього в школі, дома та на безлюдному острові поблизу села Васюківки

ЧАСТИНА ДРУГА,