Нестайко В. Тореадори з Васюківки

Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі ці тости було чути, мабуть, аж у сусідніх селах.

Дитячий стіл був накритий окремо.

І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза!

Весілля почали гуляти десь в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрібна була темрява. Обов'язково.

Та чим більше розгулювалося весілля, тим тривожніше ставало в мене на серці. У колгоспному саду стояв такий галас, сміх і гармидер, що як далі так піде, то на наш сюрприз ніхто й уваги не зверне, просто не помітить ніхто. Вихід був один — оголосити по радіо, через гучномовець. Але ні я, ні Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайняті.

Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невідомих» втаємничувати когось третього, бо інакше все могло зірватися.

Павлуша зиркнув на мене, потім одвернувся і несміливо пробубонів:

— Може... Ганю?

Я махнув рукою:

— Давай!

Яка врешті різниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кінець кінцем байдуже. І як йому хочеться...

Так Гребенючка стала учасницею ще однієї «таємниці трьох невідомих».

І от нарешті смеркло.

Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамірного весільного гурту і гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сараю свою «таємницю», приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весілля.

Погода була чудова, така, як треба, і небо чисте, і вітер є.

Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипеді, стискаючи у руці котушку, а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж от нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.

Підбіг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.

Ну от, усе! Котушка розмоталася.

— Ну, підключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвіст,— вийде чи не вийде...

Павлуша порається біля кошика, руки в нього тремтять.

Я навіть сам не сподівався, що так буде здорово.

У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. «Слава Галині Сидорівні!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.

«Бажаємо щастя!» — червоно світилося з другого боку.

«Не забувайте нас!» — жовто промінилося з третього. А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще.

Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повітряний змій. (Павлуша ж змалечку мріє стати льотчиком, ми тих зміїв з ним попоробили — ого-го). І потім Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика і художника вклав він у того змія.

А я придумав «електрифікацію» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хіба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дроті (спеціально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори і лампочки від тракторних фар випросили в мого тата-ме-ханізатора.

Я навіть не думав, що так буде здорово!

Як тільки змій засвітився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвінкий Гребенюччин голос:

— Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо!

На якусь мить весільний гамір ущух, запанувала тиша.

А потім враз вибухнули оплески, крики, сміх. «Молодці! Молодці!» — чулося крізь цей галас.

Я глянув на Павлушу, усміхнувся і підморгнув. І він підморгнув і усміхнувсь у відповідь. Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачило водночас геть усе наше село, і півгрузинського, і цілий полк солдатів, і гості з району на чолі з секретарем райкому партії...

Такого тріумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодці!

Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весільний галас набрав іншого забарвлення, хтось уже зривався на спів. В одному місці затягували «Посіяла огірочки», а в другому — «Русское поле». Весілля розгулювалося. У небо вже, мабуть, ніхто й не дивився.

Нам треба було кінчати. Тим паче, що вітер односив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було.

Але кінчати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо у другій тримав кошик з акумулятором.